Таємниці піщаних кучугур на Херсонщині

Мине небагато часу, й Цюрупинський район буде визнано цікавим туристичним об'єктом. Якщо брати за його основу піщані арени, яких у нас три - Олешківська, Козачелагерська й Чалбаська, а ще - Олешківську пустелю, яка цікава сама по собі як окремий об'єкт, то це вже дуже немало. А додаймо сюди артефакти древньої культури, подаймо допитливим туристам цікаві сторінки нашої історії, й одержимо результат. Скоріш всього, не один, бо інтерес, як правило, проявившись в одному, обов'язково проявиться в іншому...
Ми готові надати місце на газетних сторінках цікавим розповідям про цей край.
Сьогодні - перша публікація по темі, її автор Петро Прядка, свого часу багаторічний редактор «Вісника Олешшя», потім заступник голови районної ради, заступник головного редактора газети «Наддніпрянська правда», один із авторів краєзнавчого нарису «Край південний Олешшя» і просто небайдужа людина.

Серед районів Херсонщини Цюрупинський чи не найбагатший на можливості організації привабливих туристичних маршрутів, причому при незначних фінансових затратах. Уже традиційними стають весняні піші переходи через піски, віднесені до категорії екстремального туризму. Їх можна доповнити цікавою історичною конкретикою, звернувшись до праць учених, які глибоко вивчали природу нашого краю у розвитку - від часів давно минулих до теперішніх. Зокрема, такою працею є монографія І.І.Гордієнка «Олешські піски», де дано природно-історичний опис Олешшя, висвітлено питання лісопокритості.

До неї й звернемось за фактами, які, сподіваємось, зацікавлять організаторів туризму та провідників на маршрутах. Зауважимо, що польові дослідження проводились на Козачелагерській піщаній арені не так уже й давно за мірками історії, а саме: у 1952-1962 роках. Тоді попутно, досліджуючи історію лісопокритості Олешківських пісків, експедиція й зібрала багатий археологічний матеріал різних епох, від палеоліту до часів Київської Русі й пізніших, Артефакти (особливо черепки посуду) в цих краях знаходили й ми, але, на жаль, ціну їм не знали. І ось чому.

Через неуважність, непідготовленість до таких знахідок, як пояснює автор монографії. Їм траплялися на очі доволі різноманітні за часом виготовлення, складу, кольору глини, орнаменту і форми черепки глиняного посуду. Особливий інтерес становить темно-сірий, майже чорний на зламі і бурий з обох поверхонь черепок з нігтєподібними вдавленнями на верхньому, назовні вигнутому, обідку. В середині горщик мав отвори - провушини для підвішування над вогнем (на малюнку фрагмент позначений літерою є).
Наявність провушин всередині горщика засвідчує, що його підвішували на вірьовці з рослинних волокон чи шкіряному ремені або сухожиллі тварин, котрі у випадку зовнішнього прикріплення згоріли б. А це, в свою чергу, свідчить про доволі древнє його походження.
Ось бачте, скільки цікавого можна дізнатися з простого черепка.

Дослідники не могли не помітити одну особливість, що на окраїнах арени черепків античних амфор зустрічається менше, ніж у глибині. І тут же відкидають припущення, що це наслідок частішого перебування тут місцевих жителів. Протягом 1000 днів безпосереднього перебування в кучугурах їм доволі часто доводилось зустрічати чоловіків і жінок, а ще більше - дітлахів з навколишніх сіл, однак жодного разу не спостерігали у них цікавості до черепків. Хіба що якийсь хлопчак запустить черепка, хвалячись спритністю кидка на відстань. (Знали б вони, яку колекцію можна зібрати тут для шкільного музею, чи для кабінету історії! А зроблене, призбиране своїми руками надовго запам'ятовується!

Як ото у пісні співається, що з маленького струмочка починається ріка, так із крупинок знань про рідний край виростає любов до нього. Чи не образливо нам, теперішнім, за сплюндровану землю, яка ще недавно була розкішною і багатою, і яку продовжують нищити зараз. Природа Олешшя, констатує вчений, почала деградувати з початком колонізації краю після приєднання у 1783 році Кримського ханства до Росії. Цілий потік переселенців хлинув сюди з центральних губерній разом з втікачами від кріпацтва, яких було заборонено силою повертати назад до панів.
Першопрохідці займались розведенням худоби, а також перевезеннями товарів, переважно солі, з Перекопу в Козачі Лагері, де її перевантажували на судна, що йшли в Херсон, Миколаїв і далі. Цим шляхом проходило до 20 тисяч підвід за рік. Влітку всю цю тяглову худобу чумаки випасали, звичайно ж, неподалік магістрального напрямку руху. Тому на піщаній арені трапляються уламки череп'яних козацьких люльок.

Щодо Козачих Лагерів, то тут цікавість становить, так би мовити, неофіційна Історіографія. Дехто намагається пов'язати назву села із запорожцями. Не стикується ця версія у датах. Судіть самі. Дата заснування, чи вписання в реєстри, встановлена 1785 роком. Значить, більш вірогідно, що до назви причетні донські козаки, які стояли тут табором, запираючи в облозі Кінбурнзьку фортецю під час російсько-турецької війни.
Ще в 1790 році побутувала паралельно, як свідчать архівні записи, назва села - Латри. Спробуємо розібратись у цьому. Очевидно, слово походить від лайливого польського «лотр», що означає «негідник», «розбійник» і т.д. А як, ви думаєте, назве кріпака-втікача пан-кріпосник?

Один факт із життя першопоселенців Козачих Ла-герів, який наводить авторитетний дослідник і етнограф О.Афанасьєв-Чужбинський у книзі «Подорож у Південну Росію», не ручаючись за його достовірність. Але нелукаві прості люди запевняли його, що випадок не підлягає сумніву. Попервах йшов сюди всякий набрід - і вільні люди, і панські селяни, що подались у мандри в пошуках кращої долі, і, зрештою, військові дезертири. Жінки також стікались із різних місць, Бог відає, якого походження, у всякому разі далеко не шляхетного. Коли набралось чималенько народу, розжилися, осадчий (старший, на зразок сучасного сільського голови) вирішив, що пора вже привести народонаселення в порядок. Найперше змусити переселенців вступити в шлюб, оскільки жили вони «на віру», без церковного обряду чи хоча б світської реєстрації. Для вирішення справи осадчий придумав хитрий маневр.

Скликавши народ на площу, він, як представник влади, виголосив проникливу промову, підкріпивши її текстом із Святого письма: «Не подобає бути людині одній», і порадив одружуватись як можна скоріш , щоб формувались міцні господарства.
Старожил при цьому зауважив: «Жінки зараз і обізвались».
Свататись традиційно не виходило; багато часу займе, та й непорозуміння могли виникнути. Треба було діяти інакше...
Звичайно, у слободі були люди дійсно одружені ще до переселення, вони вважались більш поважними, але вони не йшли у рахунок. .

Тому, відділивши умовних холостяків, осадчий зняв з них шапки (на ті часи чоловік вийде між люди скоріше без сорочки, ніж без шапки) і, перемішавши їх, виложив рядочком. Після цього звелів жінкам вибирати шапки, власник якої і стане її мужем. При цьому не обходилось без курйозів; деякі жінки пізнавали шапки своїх сожителів і свідомо вибирали їх, а деякі вихоплювали гарнішу, траплялось же, що найкраща шапка належала нікчемі. Але діватись нікуди - судженого конем не об'їдеш.
Новостворені пари урочисто вінчались в Олешках. Слід зауважити, що попервах ці шлюби були не дуже міцні: частенько траплялись самовільні розлучення, поки не побудували церкву, яка й заопікувалась моральністю козачелагерців.