Скарби курганів Херсонщини

Безкраї причорноморські степи... Лише кургани оживлюють одноманітну рівнину. Різні за формою та висотою, зібрані невідомою рукою докупи або поодинокі, кургани завжди привертали увагу дослідників, мандрівників, поетів. Т. Г. Шевченко, А. П. Чехов, І. О. Бунін та багато інших співців природи й історії нашої землі присвятили курганам зворушливі рядки, вбачаючи в них необхідну частину степового краєвиду і цікаву сторінку нашої історії.

Легенди про незчисленні скарби, які зберігає той чи інший курган, переходять з покоління в покоління. У Надпоріжжі й на Дніпропетровщині їх здавна вважають козацькими могилами, на Херсонщині — татарськими, в Криму — турецькими. Скрізь у степах кургани здавна вважалися сторожовими вишками, звідки спостерігали за наближенням ворога. Тут розводили величезне, здалеку помітне багаття, яке мало попередити родичів про небезпеку.

А мовчазні, гордовиті кургани над степом протягом віків, тисячоліть зберігали свої таємниці.

Ще у XVIII ст. почалося дослідження курганів, у наступному столітті вони також залишалися у центрі уваги археологів. І це не є випадковим. Скарби, виявлені в курганах скіфської знаті, насамперед царів, вразили сучасників. Дорогоцінні витвори античних ювелірів, високохудожня кераміка і бронза, грандіозні підземні споруди — все це захоплювало уяву, вражало так само, як і відкриття єгипетських пірамід. До шкільних підручників і енциклопедій, до узагальнюючих праць з мистецтва, давньої історії, етнографії та археології увійшли найяскравіші знахідки, виявлені у скіфських курганах.

Що ж це за народ — скіфи, хто вони?

Непереможним і неприступним народом назвав скіфів «батько історії», древньогрецький історик Геродот. Завдяки Геродотові, що у V ст. до н. е. відвідав античне місто Ольвію на Бузькому лимані поблизу сучасного міста Миколаєва, історична наука багато знає про звичаї скіфів, їхній спосіб життя, про розселення скіфських племен. Відомості Геродота доповнюють інші античні письменники, численні повідомлення яких багато в чому уточнюються за археологічними даними.

Як відомо, приводом для опису Скіфії став для Геродота похід персидського царя Дарія проти скіфів наприкінці VI ст. до н. е. Найскладнішим у скіфській історії залишається питання про походження скіфів. Геродот наводить з цього приводу три легенди. У першій з них, яку оповідають самі скіфи, вони є найдавнішим народом своєї землі, де живуть вже протягом тисячоліття. Згідно з другою легендою, яку Геродот почув від греків, скіфи також є народом місцевого походження. Однак Геродот не йняв віри обом цим легендам й віддав перевагу третій, за якою скіфи прийшли з Азії і зайняли країну, покинуту кіммерійцями.

І нині в науці також існують дві точки зору. Одні дослідники вважають скіфів народом місцевого, автохтонного походження, інші дотримуються думки, що скіфи вийшли з глибин Азії. Обидві точки зору мають свої сильні та слабкі сторони, і лише подальші розкопки допоможуть вченим з'ясувати це дуже важливе й складне питання скіфської історії. Поки що ж фахівці одностайні в одному — у другій половині VII ст. до н. е. в причорноморських степах з'являються скіфські племена. «По берегах Понту Евксінського (Чорного моря. — О. Л.), куди пішов у похід Дарій, мешкають племена, за винятком скіфського, незрівнянно грубіші, ніж у всіх інших країнах»,— пише Геродот, вирізняючи скіфів як найбільш передовий народ Причорномор'я.

Про багаточисленність скіфів читаємо у Геродота: «...Одного разу їхній (скіфів.— О. Л.) цар на ім'я Аріант, бажаючи взнати їх число, наказав, щоб кожний скіф приніс один наконечник стріли... Таким чином було зібрано величезну кількість наконечників, і цар вирішив спорудити собі пам'ятник з них: він наказав відлити з них мідну посудину... Мідна посудина в Скіфії вільно вміщує 600 амфор, а завтовшки ця мідна посудина — шість пальців... Ось що я почув про численність скіфів».

Не менш яскраво характеризує Геродот і міць скіфів. «Найважливіша відміна скіфів полягає в тому, що жодний ворог, який би напав на них, не може ані врятуватися від них втечею, ані захопити їх, якщо вони не захочуть бути відкритими: адже народові, в якого немає ані міст, ані укріплень, котрий свої житла переносить із собою, в якого кожний — вершник-стрілець, такому народові як не бути непереможним і невразливим?» І дійсно, від Геродота та із низки повідомлень ассірійських хронографів ми дізнаємось про могутність скіфів ще наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. Протягом 28 років вони хазяйнували в Мідії, неодноразово і успішно воювали з Ассірією, беручи активну участь у штурмі столиці Ассірії Ніневії. Скіфи були значною силою в розгромі держави Урарту; побоюючись скіфських воїнів, єгипетський фараон вважав за краще відкупитися від них коштовними дарами. Ці факти вказують на значну роль скіфів у всесвітній історії.

Однак найпереконливіше скіфи продемонстрували свою непереможність у війні з Дарієм, що стояв, за Геродотом, на чолі перського війська у 700 тис. воїнів.

Розуміючи, що не можна перемогти цю величезну армію у відкритому бою, скіфи поділили своє військо на три частини і з великою стратегічною і тактичною майстерністю почали партизанську війну, відступаючи перед основними силами Дарія й знищуючи все на своєму шляху. Водночас вони обезкровлювали армію Дарія постійними і раптовими нападами на невеликі загони й комунікації персів. Плинув час, армія персів танула, не одержавши над скіфами жодної перемоги, не захопивши щонайменшої здобичі.

Нарешті, коли Дарій опинився у дуже скрутному становищі, скіфи надіслали персам такі дарунки: птаха, мишу, жабу і п'ять стріл. Один з радників Дарія на ім'я Гобрій вірно розтлумачив скіфські дарунки: «Якщо ви, перси, не злетите у піднебесся, перетворившись на птахів, або не сховаєтесь у землю, наче миші, або не пострибаєте в озера, ставши жабами, то не повернетесь додому, бо загинете від цих стріл». Пізніше той самий Гобрій остаточно переконав Дарія піти зі Скіфії, мовивши так: «Царю, я дещо чув про недоступність цих людей, а тут я ще більше переконався в цьому, спостерігаючи, як вони знущаються з нас. Тому я вважаю, як тільки настане ніч, нам слід... відступити, поки скіфи ще не поспішили до Істру (Дунай.— О. Л.)...» Проте безнадійність свого становища розумів і сам Дарій, який, за Геродотом, сказав: «Ці люди цілком зневажають нас... тому слід добре обговорити, як нам забезпечити собі повернення».

Так безславно закінчилася спроба Дарія підкорити Скіфію, а слава скіфів як непереможного народу ще більше зміцніла. Найвизначніший військовий історик стародавньої Греції Фукідід писав у V ст. до н. е., що із скіфами «не тільки не можуть зрівнятися європейські царства, але й навіть у Азії немає народу, який міг би наодинці протистояти скіфам, якщо вони будуть єдиними».

Геродот у такий спосіб накреслив територію Скіфії: західний кордон — Дунай, південний — узбережжя Чорного і Азовського морів, а також Кримські степи, східний — Дон. Менш чіткою є північна межа Скіфії — вона проходить на відстані 11 днів плавання по Дніпру, уверх від його гирла. За повідомленням Геродота, у міжріччі Бугу і Дніпра жили землеробські племена калліпідів і алазонів. Вище, тобто північніше від алазонів, мешкали скіфи-орачі, що сіяли хліб на продаж. У пониззі Дніпра Геродот розміщує скіфів-землеробів. Очевидно, «батько історії» мав якісь підстави не ототожнювати останніх із скіфами-орачами. На схід від скіфів-землеробів, тобто у степах дніпровського Лівобережжя, жили скіфи-кочівники, які «нічого не сіяли і не орали». Ще далі на схід, аж до Дону простяглася земля скіфів царських, які «вважали усіх інших скіфів своїми рабами».

Вже з часів походів у Малу Азію царська влада у скіфів була спадковою — царя Прототія змінив його син Мадій. Але цар у скіфів був не один. Так, війною з Дарієм керували три царі, кожен з яких, очевидно, очолював якесь плем'я. Разом з тим влада царя була дуже великою. Це помітно з різноманітних епізодів, переданих різними античними письменниками. Особливо урочисто відбувався похорон царя, детально описаний Геродотом.

Тіло померлого царя бальзамувалося, й потому його везли через усі землі, підвладні небіжчикові, причому всі піддані були зобов'язані всіляко демонструвати свою скорботу з приводу смерті царя — відрізати собі частини вуха, дряпати обличчя, надрізувати руки тощо. Об'їхавши усі землі, жалібний кортеж прибував у віддалену область Герри, де знаходилося царське кладовище. Царя вміщують у велику чотирикутну яму, «з обох боків втикають списи, на них покладають дошки і вкривають їх комишем, а в інших частинах могили ховають одну з наложниць царя, попередньо її задушивши, а також виночерпія, кухаря, конюха, слугу, вісника, коней, по відбірній особині всякої іншої худоби і золоті фіали (срібло і мідь зовсім не беруться). Після цього вони всі разом насипають великий курган, всіляко намагаючись зробити його якомога більшим. Через рік тут відбувається тризна, під час якої вбивають 50 юнаків і стільки ж коней.

Трупи юнаків закріплюються на конях; останніх закріплюють у стоячому положенні за допомогою дерев'яних підпорок. Встановивши навколо могили таких вершників, скіфи розходяться». Яскравий опис обряду поховання скіфського царя, наведений Геродотом, ось вже близько двохсот років знаходиться у центрі уваги дослідників. Дійсно, де саме міститься ця загадкова область Герри, де ховали скіфських царів VI—V ст. до н. е.? Хоча Геродот згадує її в своєму творі неодноразово, точно визначити її розташування поки що не вдалося. Значною мірою з цієї причини культура ранніх скіфів залишається ще недостатньо вивченою.

Період розквіту Скіфії відноситься до кінця V—IV ст. до н. е. Саме тоді споруджені всесвітньовідомі, найбільш грандіозні та багаті кургани скіфських царів — Солоха під Запоріжжям, Чортомлик поблизу Нікополя, Куль-Оба біля Керчі, Огуз поблизу Нижніх Сірогоз. За багатством і розмірами їм трохи поступалися ще близько двох десятків курганів, розміщених, головним чином, у Дніпропетровській, Запорізькій і Херсонській областях. Належали вони представникам скіфської знаті. Величезні багатства нагромаджувалися в руках скіфської верхівки завдяки пануванню над багатьма землеробськими племенами лісостепових районів території сучасної України. Збагаченню знаті сприяли також переможні набіги за Дунай, на Балкани, і, можливо, у Центральну Європу.

Найважливіше значення для скіфів мали тісні зв'язки, встановлені ще у VI ст. до н. е. з древньогрецькими містами-колоніями, які виникли на північних берегах Чорного моря. До грецьких міст зі Скіфії у великій кількості надходили хліб, худоба, раби, а в обмін скіфи одержували олію, вино, витвори грецького ремесла і мистецтва. У грецьких містах, насамперед в Ольвії і містах, що входили до складу Боспорського царства (узбережжя Керченського і Таманського півостровів), спеціальні майстерні працювали на скіфський ринок. Широка торгівля з античними центрами мала велике значення у соціально-економічному розвитку скіфського суспільства. Так, вже наприкінці V ст. до н. е. скіфи, що населяли степи Керченського півострова, осідають на землю,— адже сусіднє Боспорське царство було для них практично необмеженим ринком збуту хліба і худоби.

Активна торгівля з греками сприяла все зростаючій диференціації скіфського суспільства. У IV ст. до н. е. виникає скіфська держава, найдавніша у Східній Європі. Найвідомішим скіфським царем IV ст. до н. е. був Атей. При ньому скіфська держава займала величезну територію від Азовського узбережжя до Дунаю. Тоді ж скіфи захоплюють землі і за Дунаєм. Виразом економічної сили скіфської держави часів Атея було карбування ним власної монети. Політична історія Скіфії IV—ІІІ ст. до н. е. — це нескінченні війни, що підривали її могутність. В 339 році до н. е. дев'яностолітній Атей загинув у битві з Філіппом, царем Македонії, батьком уславленого полководця давнини Олександра Македонського. В 313 році до н. е. скіфів розгромив фракійський цар Лісімах. Наприкінці IV ст. до н. е. скіфів починають тіснити полчища сарматів, які прийшли із-за Дону.

Масове просування у Подніпров'я сарматських племен призводить до значного скорочення території Скіфії на межі III—ІІ ст. до н. е. Колишня величезна держава тепер зменшується до розмірів невеликого царства з центром у Криму. Пізніше скіфи зовсім зникають з історичної арени. Але ще багато віків потому історики та географи Візантії і Західної Європи іменували причорноморські степи Скіфією. Так само руський літописець називав свою країну «Велика Скуфь».

Біля двох тисячоліть тому зникли скіфи, але пам'ятки, залишені ними, і сьогодні хвилюють археологів і істориків, мистецтвознавців і етнографів, антропологів, лінгвістів — усіх, хто цікавиться далеким минулим рідної землі.
Чудові витвори прикладного мистецтва, відкриті у скіфських курганах, справді детективні сюжети, пов'язані з історією їх дослідження, випадковими відкриттями, давніми і більш пізніми пограбуваннями, не можуть не захопити найширші кола читачів. Цей інтерес особливо зростає нині, після останніх сенсаційних відкриттів українських археологів. Авторові цих рядків пощастило очолювати розкопки Інституту археології АН УРСР на Херсонщині, де було відкрито кілька багатих скіфських поховань, що повністю збереглися і без яких сьогодні неможливо глибоко вивчити історію Скіфії. Для того, щоб переконатися у вірності щойно сказаного, досить порівняти Геродотову карту Скіфії, вже відому читачам, з картою сучасної Херсонської області. Адже вона — центр Геродотової Скіфії.

Тут, на території сучасної Херсонщини жили колись скіфи-землероби і скіфи-кочівники, тут кочували і царські скіфи. Численні кургани Херсонщини — багатюще історичне джерело для вивчення Скіфії. Про це свідчать матеріали дореволюційних розкопок і особливо — здобуті в останні роки. У книзі, що пропонується читачеві, немає місця навіть для короткої розповіді про всі скіфські кургани Херсонщини — адже тут відкрито понад п'ятсот поховань, які дали величезний і різноманітний матеріал. Тим часом навіть найбагатші кургани Херсонщини, до того ж досліджені ще у XIX — на початку XX ст., в найбільш повній публікації скіфських скарбів, яка належить перу одного з найвідоміших радянських скіфознавців професора М. І. Артамонова («Сокровища скифских курганов», Ленинград — Прага, 1966 г.), лише згадуються, а матеріали з них репрезентовані тільки трьома ілюстраціями. Так виникла ідея познайомити читача з найбільш багатими скіфськими курганами, будь-коли відкритими на Херсонщині, такими як: Херсонський курган, Козел, Огуз, Діїв курган, Малолепетиський та Верхньорогачицький кургани, Мордвинівські кургани, Любимівські кургани, Червоноперекопські кургани.

Ця розповідь стала можливою завдяки А. П. Манцевич, яка люб'язно ознайомила мене з матеріалами курганів Херсонщини, що зберігаються в Державному Ермітажі.

Джерело: Лєсков А. М. Скарби курганів Херсонщини. - Київ Мистецтво, 1974, с. 124

"Арткавун"