Шокуючі факти про Арабатську стрілку

На півдні України, на косі Арабатська стрілка, омите зі сходу Азовським морем, а із заходу — водами Сивашу, розташоване село Стрілкове. Це найвіддаленіший населений пункт Херсонської області, що межує з окупованим Кримським півостровом.

Сиваш — одна з чотирьох водойм у світі, що дає натуральний каротин**Окрім Сиваша каротиноїди містяться у водах Мертвого моря між Ізраїлем та Йорданією; у затоці Кара-Богаз-Гол у Туреччині та у Великому Солоному озері в США. На Арабатській стрілці велика кількість мінеральних джерел та значні запаси ропи й лікувальних грязей. Назва коси, за однією з версій, походить від арабського слова «рабат», що означає військовий пост. Цікаво, що саме тут, у кінці Арабатської стрілки, раніше таки був військовий пост для оборони Криму від запорізьких козаків, що ходили до татар за кіньми.

Сьогодні Арабатська стрілка знову стала зоною розмежування. Асфальтована дорога на косі закінчується між сусідніми селами Щасливцеве і Стрілкове. У самому ж Стрілковому асфальту вже немає.

Зараз місцями відпочинку в Стрілковому є пансіонати й бази, що лишилися тут ще з радянських часів. Нові, однак, тут теж будують. Так 2014 року — на початку військового конфлікту на Сході України та анексії Криму — всупереч побоюванням, що конфлікт і тут перейде в активну фазу, з’являється перша в цих краях садиба сільського зеленого туризму «Аґрус Азов». Ми заїхали сюди під час експедиції Приазов’ям і зустрілися із засновницею садиби, киянкою Оксаною Чорнобривцевою.

Оксана придбала й переробила сільську хату, зведену ще в 1964 році. Замість типової хати й літньої кухні тепер тут є 9 гостьових кімнат, домашня їдальня, тераса. Є також город, курник і виноградник.

Аґрус на подвір’ї поки не росте. Та, за словами Оксани, свою назву садиба отримала саме через її любов до цієї ягоди. На городі росте трохи зелені та овочів. Виноградник тут залишився ще від попередніх господарів. Плоди його переважно технічні, з них добре робити домашнє вино:

— Ніколи цим не займалася раніше, але хочемо спробувати зробити. Може вийде не так багато й не так якісно, але цікаві досліди нам забезпечені — каже Оксана.

Територія садиби не розрахована на велику кількість людей. Втім, за кількістю тут ніхто й не женеться. Господарі прагнуть створити затишну, камерну атмосферу, щоб усім можна було приділити увагу.

"Мені подобається, коли гості швидко між собою знайомляться, а потім їдуть на екскурсію, йдуть на море разом. Діти дружать, знаходять тут собі розваги."

Садибу будували з натуральних матеріалів. За словами Оксани, можна було все зробити й дешевше, і швидше, але хотілося робити «для душі». Будівлі — з місцевого і кримського ракушняка, оздоблені вапном. Дахи вкриті смерековим гонтом. Меблі тут переважно дерев’яні.

Помітна також любов господарки до білого кольору. Його тут чимало. Для Оксани це колір чистого аркуша, на якому можна щось написати чи намалювати залежно від настрою. Також він асоціюється зі свіжістю, чистотою й сільським затишком:

— Згадую, як у дитинстві дуже любила бувати у своєї бабусі, у Житомирській області. Це була традиційна українська хата, біла мазанка з голубими вікнами і дверима, під солом’яною стріхою. Ніби дуже просте місце, а по-справжньому відпочивати мені вдавалося лише там. Це було місце спокою, де все зупиняється.

Таку атмосферу Оксана намагається відтворити й у сучасній садибі.

Час від часу тут проводять майстер-класи: ліплення з тіста або глини, плетення оберегів із соломи тощо. Компанія збирається невелика, але якраз у такій камерній атмосфері — впевнені організатори — можна робити вдалі речі.

 

Максимально зацікавити гостей господарі садиби прагнуть не лише заради власного бізнесу. У такий спосіб вони намагаються розширити відпочинковий сезон на всій Арабатській стрілці, аби позбутися штампу «сезонності», на який звикли орієнтуватись українці, їдучи до моря:

— Влітку після моря зазвичай не залишається часу на різні заняття. А так до нас приїздять і в інші пори року, на свята чи вихідні: на гарячі джерела, полювання, риболовлю. Треба людям пропонувати цікаві заняття: ці ж майстер-класи, виставки, музичні вечори. Залучаємо місцевих — з’являється для них додаткова робота, попит на їхні таланти росте, і гостям цікаво.

Гості «Аґрусу» за бажанням можуть займатися також і агротуризмом. Діти тут зазвичай збирають яйця, а дехто з дорослих зголошується обрізати виноград чи поливати городину. Втім, Оксана каже, що великого попиту на це немає: люди приїздять втомлені від міста, а на відпочинку багато часу забирає море.

Оксана з чоловіком живуть і мають основний бізнес у Києві — колл-центр. Однак останнім часом господарка садиби все більше часу проводить у Стрілковому, а за можливості їй допомагають троє синів. Загалом до роботи в садибі залучають більшою мірою рідних і друзів, є й місцеві помічники:

— Коли мене питають про працівників, я навіть не можу цього слова застосувати. Тому що в мене тут усі помічники.

Ідею та натхнення для розбудови садиби родина взяла з подорожей. Буваючи в Італії, Хорватії, Португалії та Іспанії, Оксана любить зупинятися в подібних садибах. Вона вважає, що саме такий відпочинок найкращий для тих, хто більшість часу живе у великих містах. Тиша, спокій, затишок і найбільш наближені до природних умови.

Для засновниці садиба з хобі перетворилася на основне заняття.

"Кажуть, якщо знайдеш заняття, яке тобі дійсно до вподоби, тобі не доведеться ніколи працювати. Тобто важко працювати, без задоволення"

Раніше Оксана працювала у сфері PR, їздила у відрядження в різні регіони України. Уперше на Арабатській стрілці побувала багато років тому, однак тоді не знайшла комфортного місця для життя. Під час наступної поїздки вони з родиною вже знайшли будинок, куди можна приїздити на відпочинок:

— Це типовий для цієї місцевості будинок. Наприкінці 50-х — на початку 60-х, коли тут організовувалися совхози, було багато переселенців. Сюди приїжджали молоді спеціалісти з родинами. Ось таке тоді було тут основне заселення.

Колишні господарі, подружня пара з Волині, отримали цей будинок одразу після весілля:

— Тоді будинок ще був недобудований. Її (колишньої господарки — ред.) чоловік дуже був хазяйновитий. Робилося все на совість, на багато щасливих майбутніх років.

"Знаєте, перше враження від дому завжди дає знати, підходить він тобі чи ні. Коли я вперше зайшла сюди у двір, я одразу відчула, що повернуся сюди, що це має стати моїм рідним місцем."

Спочатку, каже Оксана, до її задуму односельці ставилися з пересторогою. Мабуть, не знали, чого очікувати й чи не буде порушено їхній спокій. Не знали якими виявляться ті нові сусіди. Та зараз відносини в неї з місцевими мешканцями вже дружні:

— Багато хто мені допомагає просто порадами. Радію таким сусідам, з якими приємно навіть просто привітатися. Бо в цих краях у мене взагалі ніякого коріння немає: ні знайомих, ні однокласників, ні родичів.

Паралельно із розбудовою садиби, у 2014 році на косу завозили чимало військової техніки, ставили блокпости. Від Стрілкового до Криму веде пряма ґрунтова дорога. До того ж, на південь від села є газове родовище. Оксана згадує, що коли переживаєш такі жахливі події, відмовляєшся сприймати їх як реальність:

— Я вирішила поринути в турботи, якось відокремитись. Хотіла зберегти оцей стан, який дозволяє в подібних умовах діяти правильно.

 

Будувати житло, як на мене — одна з найпрекрасніших справ у житті. Багато хто запитував, чи не маємо ми втікати звідси, замість того аби будувати. Та мене це не лякало. Я в таких справах покладаюся виключно на відчуття. Як кажуть, серце ніколи не обманює.

Цікаво в той час було спостерігати за реакцією дітей. Коли в Стрілковому з’явилося багато військових, військової техніки, новини гнітючі, а діти продовжували радіти життю. Вони з радістю зустрічали українські військові машини, бронетехніку та відчували себе захищеними:

— Я намагалася бачити тільки це. Серйозно. Тоді ще не було сформовано такого ставлення до української армії, як зараз. І це був саме той час, коли стало чітко зрозуміло хто є хто.

Схожих на «Аґрус Азов» садиб Оксана Чорнобривцева на Арабатській стрілці не бачила. Унікальність свого проекту вона вбачає в тому, що намагається підтримати позитивний образ українського села, відпочинку там:

— Прикро, коли до цього явища ставляться з упередженням. Коли ми вже дописали на вході «Садиба сільського туризму», то деякі місцеві навіть зі співчуттям на нас дивились. Мовляв, хто до вас із такою назвою поїде? От якби було написано «Люкс» чи VIP… А я маю за мету об’єднати людей, які вірять у село, у його життєздатність. У те, що селяни можуть самі забезпечувати себе робочими місцями, самостійно підняти свій життєвий рівень, без надій на когось.

 

Сільський туризм, каже Оксана, має великий потенціал. По-перше, велика кількість сільського населення не зайнята. Люди більшу частину року стоять на обліку на біржі праці, отримують мінімальні виплати від держави. Але це шлях у нікуди, тому що благополучна людина — благополучна держава.

— Має свої наслідки те, що в нас, якщо я не помиляюсь, більше, ніж 70 % населення взагалі не бувають за межами своєї області, не кажу вже за країну**Для порівняння наводимо дані опитування проекту «Відкрий Європу» за 2017 рік: за останні два роки ЄС принаймні одного разу відвідав кожен десятий дорослий українець. На Заході України порівняно з будь-яким іншим регіоном мінімум утричі більше тих, хто відвідував ЄС за останні 2 роки — 19 % проти 7 % у Центрі, 5 % на Півдні й лише 2 % на Сході України.. І скажімо так, наслідки Радянського Союзу ще досі відчутні.

Сільський туризм якраз і створює законні шляхи для додаткового, а може й основного заробітку. Такий вид діяльності дуже популярний у багатьох країнах світу. В Україні ж цей напрям лиш починає розвиватися:

— Це просто недооцінений потенціал. Тобто це не круто. Отаке місце (садиба в селі — ред.) — це в нас усе ще вважається не круто.

Для розвитку сільського туризму не завжди потрібні великі кошти. Використовувати можна вже наявний ресурс, докладаючи, втім, чималих зусиль. Самозайняті селяни й себе годують, і місцевий бюджет наповнюють. Так поступово розбудовується інфраструктура, зменшується напруга в суспільстві.

Але просто надавати койко-місце сьогодні вже недостатньо. Треба збільшувати перелік додаткових послуг. Конкуренція зростатиме й люди вже не селитимуться просто так. Вони обиратимуть де цікавіше, смачніше, спокійніше, красивіше тощо.

Нагальним є розвиток сфери послуг, потреба давати людям спеціальні знання в цій сфері. За словами Оксани, у цьому регіоні подібна робота не ведеться, хоча позитивні приклади з інших областей України є.

2016 року Оксана організувала проведення семінару із сільського туризму для Генічеського району. Запрошували господарів садиб для обміну досвідом, а також юриста, який розповів про українське законодавство в цій галузі. Оксана хоче зробити такий семінар щорічним.

Садиба та семінар — не єдині місцеві ініціативи Оксани Чорнобривцевої. Влітку 2016 вона за власний кошт оголошувала неофіційний конкурс на створення бренду Арабатської стрілки — логотипу та слогану. Ці елементи є невід’ємною частиною будь-якого успішного бренду. Тим паче, туристичного. Та Арабатська стрілка до цього часу не мала нічого подібного. За результатами конкурсу розроблено спеціальний бренд-бук. Із логотипом-вказівником до моря тепер планують робити і продавати сувенірну продукцію.

2016 року Оксана дізналася про національну програму вивчення та популяризації іноземних мов в Україні Go Global. І, зокрема, про її напрям Go Camp, коли волонтери з різних країн світу приїздять до українських шкіл навчати дітей.

У 2017 році заявку на участь у проекті подала і стрілківська школа. Треба було представити свій регіон, його унікальність, а також знайти родину й місце, де волонтер міг би жити й харчуватися. Таким місцем стала садиба «Аґрус Азов».

До Стрілкового приїхав волонтер Карлос Моретті, студент-філолог з Університету Флориди, США. Його навчальний план був розроблений із такою метою, щоби діти почули англійську мову від носія, подолали власний мовний бар’єр. У місцевому літньому таборі спочатку планувалися заняття для 25–30 осіб. Врешті ж відвідували уроки 86 дітей. Допомогла ресурсами й сільська рада, адже всіх дітей треба було годувати.

На думку Оксани, у сільському туризмі є чимало успішних прикладів, які варто наслідувати. В Україні це Закарпаття, Івано-Франківська, Чернівецька області:

— А як можна цим не займатися, якщо є величезний попит? До того ж закарпатці молодці, вони зробили так, що до них гості приїздять цілий рік.

За кордоном прекрасний досвід мають на Куршській косі в Литві. З представниками місцевого туристичного бізнесу Оксана планує зустрітися й налагодити обмін досвідом:

— При тому, що Балтійське море холодне, там немає гарячих джерел і лікувальних грязей, у них усе прекрасно організовано й може мати цінні уроки для нас. Є також Хельська коса в Польщі. Нашому місцевому населенню просто треба побачити отакі вдалі приклади.

Источник: издание "ukrainer"