Шоколадно-некарамельна замальовка з життя воєнного Херсона

Не знаю, хто як, а я люблю солоденьке. Кажуть, солодке псує фігуру, та за багато років я усвідомив: до цього процесу більше причетні інші чинники. У місті, яке щодня під обстрілами, не так вже й багато радощів, тому інколи не відмовляю собі в задоволенні купити до чаю смачненького тортика, порадувавши себе і сім’ю.

До війни в Херсоні було достатньо магазинів із високоякісною кондитеркою на будь-який смак. Торгівля завжди була жвава, люди, як мурашки, “шнуркували” туди-сюди, виносячи з магазинів коробки, пакунки та гарний настрій. Хоча і зараз “солодкий бізнес” не оминає наше місто, наскільки це можливо, але – є одне “але”...

Йду майже порожньою вулицею, на фоні зачинених ролетів на очі потрапляє “спотикач”, який обіцяє солодке свято. Підіймаю голову – над скромними дверима – вивіска відомого кондитерського дому. Зайшов. За прилавком сумує юна продавчиня. Звісно ж, самотність не додає настрою. Побачивши мене, привітно посміхається.

Дев'ятнадцятирічна Ірина з передмістя, працює у магазині вже майже пів року, із моменту його відкриття. На моє іронічне питання, чи тут завжди так “людно”, продавчиня-консультантка сумно всміхається і ствердно киває головою.

“Людей не дуже багато. Таке: то є, то нема. У вихідні – сидиш…”

Озирнувся навколо. В кутку столик, за ним можна випити кави та з’їсти смаколика, на підвіконні – стильний вазон, в ньому “росте” квітка з кавових зерен, їй складають компанію такі ж кицька з совою. На краю холодильника “кавовий” котик грайливо вигнув спину…

“Спочатку людей взагалі не було, бо мало хто ходить тут. Але поступово люди про нас дізнаються і приходять. Продукцію нам завозять двічі на тиждень. Тортики, печиво, тістечка у нас завжди свіжі. Але в основному до нас заходять попити кави або чаю”, – каже Ірина.

Замовив обліпихового чаю. Поки пив, поки спілкувалися – у магазин заходило ще троє людей. Двоє з них – купити кави. Попрощалися. Пообіцяв, принагідно зайти по тортик. На виході помітив, що давні українські традиції невмирущі…