Шкільна освіта в умовах війни: чому нова політика МОН з дистанційки вдарить по переселенцях і дітях в окупації

Перше, що робили росіяни після окупації українських міст та селищ, – створювали російські медіа та запроваджували російську програму навчання в школах. Відвідування школярів робили обов’язковим, а в разі відмови навчатися за окупаційними підручниками погрожували забрати дітей з родини.

Урешті-решт, батькам доводилося ставати перед вибором: або дитина навчається лише в російській школі, або паралельно здобуває українську освіту – дистанційно.

І попри залякування і примус сотні дітей досі навчаються в українських школах, хоча роблять це фактично підпільно. Їх не лякають ні небезпека, ні подвійне навантаження. Для цього є декілька причин, але основні – це перспективи, які дає українська освіта, та небажання коритись окупантам.

З великими труднощами стикаються й школи, розташовані на прифронтових територіях, здебільшого – через постійну небезпеку обстрілів, відсутність надійних укриттів і відключення світла.

Справжнім порятунком для учнів, які залишилися в окупації, виїхали за кордон або досі живуть у прифронтових зонах, стала дистанційна освіта. Але реформи, запропоновані Міністерством освіти та науки в цій сфері, можуть позбавити значну кількість переселенців та дітей в окупації можливості обрати цю форму навчання, а дехто з них може залишитись і зовсім без доступу до української освіти. Без роботи та засобів для існування також можуть залишитися сотні педагогів. 

Про те, що не так з оптимізацією шкільної освіти від МОН, ZMINA поговорила з освітянами, яких ці реформи можуть зачепити, а також із правозахисниками, які опікуються правами переселенців та мешканців окупованих територій. 

Наказ МОН про дистанційну освіту, що дискримінує дітей-переселенців

Проєкт наказу №850 Міністерства освіти та науки України (МОН), який передбачав зміну порядку формування в школах дистанційних класів, викликав низку серйозних зауважень з боку правозахисників, вчителів і батьків учнів.

Відповідний наказ “Про затвердження Порядку та умов здобуття загальної середньої освіти в комунальних закладах загальної середньої освіти в умовах воєнного стану в Україні” почали обговорювати в липні нинішнього року. Документ мав на меті максимально зменшити кількість дітей, які здобувають дистанційну освіту, і натомість збільшити кількість дітей, які навчаються за очною формою. Водночас реалізація наказу відчутно вплинула б як на дітей-переселенців та дітей з тимчасово окупованих територій, так і на вчителів, які досі забезпечували для них цю освіту. 

Серед аргументів, які наводили в МОН на користь свого рішення, були такі:

• дистанційна освіта важлива, але не може тривати вічно;
• очна форма навчання дає якісніші знання;
• очна форма дає можливість дітям переселенців швидше адаптуватися до нового середовища.

Для реалізації своєї мети МОН запропонувало нові вимоги для дистанційної роботи шкіл, зокрема:

• мінімум 20 учнів у класі;
• наявність щонайменше одного класу для всіх років навчання: з 1 по 9 або з 5 по 11 клас – для загальноосвітніх закладів, або з 8 по 11 – для ліцеїв.

Також документ зобов’язував школярів зі статусом ВПО для продовження шкільного навчання дистанційно надати довідку про відрахування дитини з навчального закладу за місцем фактичного проживання чи незарахування до нього. Таку довідку можна отримати в разі, якщо в школі за місцем проживання ВПО немає вільних місць, або там не забезпечують чи припинили забезпечувати здобуття освіти в денній, змішаній формах на відповідному рівні, або освітню діяльність таких закладів призупинено.

У разі ненадання такої довідки, згідно з наказом, учнів-переселенців мали відрахувати із закладів, де вони навчалися дистанційно, або перевести за місцем фактичного проживання як ВПО.

У результаті виконання цих вимог низка шкіл мала б закритися, а значна кількість учителів втратити роботу. За попередньою оцінкою МОН, йшлося про 10 тисяч учителів. 

Після оприлюднення проєкту згаданого наказу МОН стало очевидно, що він потребує доопрацювання. Небайдужі навіть створили на сайті Кабміну петицію проти ухвалення цього документа. Вона набрала необхідні 25 тисяч голосів лише за два дні.

Реагуючи на заяви правозахисників та петицію, МОН відкликало наказ № 840 з Мін’юсту, де він мав отримати державну реєстрацію. Команда відомства заявила, що доопрацьовує його, для чого проводить консультації з центральними органами виконавчої влади, обласними департаментами освіти та науки й громадськими організаціями, які опікуються правами внутрішньо переміщених осіб. Після цього до проєкту наказу пообіцяли внести зміни.

Утім, уже 7 серпня 2024 року наказ із деякими правками затвердили, вже за іншим номером – 1112. Зміни, запропоновані в ньому, мають почати діяти з 1 вересня 2025 року. Але чи погоджуються з новою редакцією правозахисна та педагогічна спільноти?

Міністерство змінило наказ, але не врахувало зауважень правозахисників

Правозахисниця, юристка ГО “Громадський холдинг “Група впливу” Марія Красненко каже, що наказ МОН №1112 ухвалили попри критику, а якихось серйозних змін, які пропонували експерти, до нього не внесли.

“На превеликий жаль, у трохи зміненому форматі, але Міністерство освіти і науки 7 серпня вже підписало й зареєструвало наказ у Мін’юсті. Хоч і за новим номером. Але його впровадження й надалі становить великий ризик для освітніх закладів на прифронтових територіях та тих, що були переміщені з окупованих територій”, – каже експертка.

Вона пояснила, що порядок функціонування шкіл у прифронтових територіях зараз встановлюють місцеві ради. Час від часу тут використовують так званий змішаний формат. Але для цього потрібні умови, насамперед – наявність укриття.

“Насправді таких шкільних закладів на прифронтових територіях дуже і дуже мало. Наприклад, за даними Херсонської ОВА, 1 вересня тут готують до відкриття 186 шкіл, з них у змішаному форматі працюватимуть лише п’ять. Тобто вони матимуть можливість хоча б розпочати навчання з фізичною присутністю дітей та вчителів”, – розповіла Марія Красненко.

У Чернігівській, Сумській, Харківський, Запорізькій, Луганській, Донецькій областях, за її словами, ситуація більш-менш така сама.
Є випадки, коли вчителі збирають учнів поза навчальним закладом – у хабах чи інших приміщеннях, які дозволяють навчати дітей безпечно. Наприклад, так роблять у Дергачах на Харківщині: періодично організують зустрічі, щоб залучати школярів до очного формату.
Водночас школи мають враховувати інтереси дітей, які перебувають за кордоном або є ВПО й змінили місце проживання, але продовжують навчатись у своїй школі чи залишилися на окупованих територіях.

Дистанційна освіта – єдина можливість для таких дітей здобувати українську освіту. І хоча згаданий наказ МОН не скасовує дистанційної освіти загалом, але умови, прописані в ньому, можуть призвести до зупинення роботи певної кількості шкіл, які наразі працюють за таким форматом. 

“Правозахисники намагалися переконати МОН, що до цього наказу необхідно внести корективи. Ми й надалі порушуватимемо це питання: процес, організований МОН, не відповідає тому формату, який би мав бути”, – каже  Марія Красненко. 

Попри те що над змінами до наказу працювала робоча група, але врешті-решт їй не надали фінального тексту проєкту. І, за свідченнями правозахисників, у підписаному МОН наказі не враховано практично нічого з того, що обговорювалося й пропонувалося на засіданнях групи.

“Єдине, що документ трохи відкоригували в контексті можливості включення звільнених педагогічних працівників до кадрового резерву, все інше глобально не змінилося”, – уточнила експертка.

Тобто у вчителів, які залишаться без роботи внаслідок “оптимізації” закладів освіти, буде можливість потрапити до так званого кадрового резерву. Для цього педагог має заповнити відповідну заяву, засвідчити її електронним підписом і завантажити документи про освіту. Заяву мають розглянути впродовж п’яти робочих днів. 

З резерву вчителі можуть перейти до іншої школи, де є вакансії, або мати гарантоване місце роботи на деокупованій території.
Очевидно, що потрапити до кадрового резерву зможуть не всі. Якщо пощастить і людину зарахують, вона отримуватиме середню заробітну плату. Якщо ні – педагог залишиться без зарплати.

“Обіцяли не закривати, але закривають”: школи з прифронтових районів скаржаться на раптові зміни

Звісно, що перспектива залишитися без засобів для існування дуже хвилює педагогів.

Як розповіла виданню ZMINA вчителька молодших класів Рижівської філії Білопільської гімназії №3, усі школярі їхньої школи перейшли на дистанційне навчання ще з початку пандемії коронавірусу.

“Колектив у нас близько 20 людей, більшість приїздила з Білопілля. Діток останнім часом було 65 осіб, це разом з дошкільною групою гімназії. До коронавірусу в нас була окрема школа – дев’ятирічка, тобто більше діток було”, – розповіла вчителька.

Згодом усім школярам державним коштом закупили ноутбуки для навчання. 

Після початку повномасштабного вторгнення більшість дітей виїхала із села, лише двоє учениць із класу співрозмовниці видання довго залишались у Рижівці з родинами. 

“Одна родина купила генератор, то дитина виходила на зв’язок, постійно відвідувала дистанційні уроки. Інша взагалі довго залишалася з батьком у селі у своєму будинку під обстрілами. Довго не виходила на зв’язок. Але згодом вони теж генератор придбали. Потім у їхньому будинку пробило дах, і це все на очах дитини”, – пригадує жінка.

Після цього нарешті батько згодився виїхати під час загальної евакуації.

Педагоги також виїхали з населеного пункту через постійні обстріли. Багато людей втратили свої домівки. 

“Тепер нашу філію закривають, і людям десь треба шукати роботу. Пенсіонери, які працювали, ясно, що отримуватимуть пенсію. А як іншим? Дуже всі хвилюються про роботу. Пишуть у робочих чатах: “Обіцяли ж не закривати…”
З такою самою ситуацією ризикують зіткнутися сотні вчителів із прифронтових територій, а також ті, хто працює онлайн з окупованих територій, якщо наказ МОН №1112 набере чинності.

Адже, згідно з документом, для організації навчання в дистанційному форматі мають бути створені класи:

• з першого по дев’ятий та/або по одинадцятий (дванадцятий); 
• з п’ятого по дев’ятий та/або по одинадцятий (дванадцятий);
• із сьомого (восьмого) чи з десятого по одинадцятий (дванадцятий), за умови наявності не менш ніж двох класів для учнів одного року навчання.  

Такої можливості ці школи часто не мають.

“Наприклад, вони можуть не сформувати навіть один клас на якійсь із паралелей через те, що в них менше учнів. Відповідно, в такому форматі вони мають бути зачиненими”, – пояснює Марія Красненко.

Закриття дистанційних шкіл – це катастрофа для вчителів в окупації 

Директор школи в одному з міст на окупованій частині Херсонщини Григорій (ім’я змінено з міркувань безпеки), який зараз працює на підконтрольній Україні території, каже, що для організації дистанційного навчання дітей в окупації дуже згодився досвід з часів коронавірусу. Після окупації частини Херсонщини педагоги, що виїхали, змогли оперативно організувати дистанційний освітній процес. І діти, які залишилися в окупації, змогли навчатись онлайн.

За деякий час колаборанти почали активно впроваджувати свої стандарти, вони мали списки дітей, вчителів, бо в шкіл були свої цифрові бази.

“Звісно, ми активно знищували документацію, але все неможливо було знищити”, – згадує чоловік.
Він розповів, що окупанти відразу почали активно залучати дітей до навчання за російськими програмами. Тобто батьки учнів постали перед вибором, як бути далі. Українські педагоги їх консультували й допомагали як могли. Йшли назустріч дітям, які хотіли продовжувати навчатись онлайн в українській школі.

Після деокупації правобережжя Херсонщини частина росіян перебралася до Генічеська.

“Тих дітей, які пішли навчатися за російською програмою, окупанти перевели на дистанційну освіту. Навіть зараз є діти, які виходять на онлайн-уроки за російською програмою”, – каже директор.

За його словами, станом на травень цього року з окупованої території до їхньої школи дистанційно долучилися 168 дітей. Але не всі з них могли відвідувати заняття щодня. За підрахунками директора, з окупованих територій на дистанційне навчання виходили близько 100 українських учнів на день.

Тобто частина дітей, які залишилися в окупації, змушені відвідувати російські школи. Також є певна кількість жителів окупованої Херсонщини, які разом з дітьми виїхали на територію РФ. На жаль, з цими дітьми та їхніми родинами українські педагоги втратили зв’язок.

Григорій каже, що за розпорядженням Херсонської ОВА деякі педагоги з окупованої території були змушені написати заяви на звільнення за власним бажанням. Це стосувалося переважно тих шкіл, що були повністю “на простої”. Тобто заклад не ліквідований, але не працює.

“У нас є педагоги, які залишилися на окупованій території “на простої”, ми з ними продовжуємо тримати зв’язок. Але ж є таке поняття, як календарний рік, і якщо ми зайшли в цей календарний рік, то люди розуміють, що вони будуть отримувати зарплатню. А з цим розпорядженням ОВА вийшло так, що люди ще в травні були впевнені в зарплаті до кінця року, а вже в червні їм сказали, що з ними трудові відносини призупинені”.

Директор наголосив, що вчителі в окупації змушені виживати. Є й ті, хто взяв російський паспорт для того, щоб отримати якісь медичні послуги, мати змогу пересуватися між населеними пунктами, перетинати російські блокпости.

Григорій також стверджує, що наказ щодо закриття низки дистанційних шкіл був ухвалений без попереднього обговорення з керівниками управління освіти:

“Вони прорахували, що це буде вигідно для держави, і все. Але вони не порахували, скільки дітей залишиться без освіти й скільки вчителів залишиться без зарплати та без роботи”.

Аргумент про те, що офлайн-освіта є якіснішою, чоловік відкидає. Він згадує, як, коли лише розпочалося впровадження дистанційної освіти під час коронавірусу, говорили, що це взагалі освіта майбутнього. Чоловік переконує, що завдяки цьому формату освіти самоорганізованість дітей набагато краща. Ті діти, які хочуть навчатися, навчаються, отримують знання, якісні освітні послуги. З часом онлайн-послуги вийшли на інший рівень: вчителі мотивують і зацікавлюють дітей навчатися.

“Минулого року були випадки, коли діти поверталися з очних шкіл до дистанційного формату. У нас були повноцінні уроки, ми працювали над тим, щоб програма була вичитана повністю, діти її зрозуміли. Ці зусилля відображалися в тих роботах, які здавали учні. І педагоги пішли на інший рівень, тобто не просто роботи перевіряли в зошитах, а робили все, щоб не порушити академічну доброчесність”.

До того ж онлайн-формат дав можливість педагогам часто зустрічатися, адже в очному режимі зробити це складно, а в онлайні хоч щодня, додає директор.

Він наголошує, що закриття дистанційних шкіл стане катастрофою для вчителів в окупації:

“Виходить так, що тепер треба виставляти пріоритети: який вчитель може і повинен працювати. Вчителі, які перебувають на підконтрольній території, отримали ноутбуки для роботи. Тобто тут нам видали нові, якісні гаджети. А на окупованій території вчителі змушені були шукати собі техніку самостійно. Шкільні ноутбуки, які були, забрали колаборанти. І дехто придбав техніку власним коштом. Наприклад, ті ж генератори. Дехто по 10 сім-карток має, щоб завжди мати інтернет-зв’язок”, – наголошує Григорій.

Він пояснив, що директори шкіл у разі набрання чинності згаданого наказу МОН будуть змушені призупинити дію трудових договорів учителів. Так в окупації залишиться певна кількість учителів, яких насамперед звільнятимуть, тобто не платитимуть їм зарплату.

Деяких педагогів доведеться звільняти у зв’язку з ліквідацією закладів. Тож, на думку Григорія, вчителі будуть просто змушені йти на співпрацю до шкіл з російською програмою.

“Одна моя знайома (не з нашого закладу) так і сказала: “Мені доведеться йти до них (окупантів) проситися. Тоді я відмовилася, а зараз доведеться йти проситися, йти працювати”, – додає керівник навчального закладу.

Він пояснив, що наразі є багато факторів, чому люди не виїжджають з окупації, але насамперед це хворі батьки, які не можуть самі себе обслуговувати. Тож, за його словами, через політику МОН Україна втратить вчительський, кадровий потенціал.

“Виходить, що наша ж влада примушує йти на співпрацю з ворогом?”

ZMINA також поспілкувалася з директором школи в одному із сіл окупованого Лівобережжя Херсонщини Сергієм (ім’я змінено з міркувань безпеки). Зараз чоловік дистанційно працює вчителем у школі тимчасово окупованої Нової Каховки. За його словами, не всім педагогам, які не схотіли співпрацювати з окупантами, вдалося знайти роботу. І лише частина змогла влаштуватися на нову роботу дистанційно на підконтрольній Україні території.

“Скажімо, наша школа, де я був директором, стоїть на простої, вчителі можуть влаштуватися дистанційно до іншої школи, й то за умов, що їм нічого не загрожує в окупації… З моєї колишньої школи вчителі, які не виїхали, на окупованій території не працюють узагалі. Ті, що зрадили, то пішли працювати за російською програмою. Мої колишні колеги до травня на 2/3 зарплати сиділи, а з травня 2024 року й ці кошти забрали”, – розповів чоловік.

Нагадаємо, що 27 травня 2024 року МОН надіслало територіальним громадам листа з вимогою в односторонньому порядку припинити трудові відносини з майже 2 тисячами педпрацівників, які за різних обставин залишилися на окупованих територіях, але підтримують постійний зв’язок з адміністрацією свого навчального закладу.

За словами Сергія, виплати педагогам і так були невеликі, але тепер їх позбавили й цих коштів. У такий спосіб місцева влада намагається “зберегти бюджет”.

“Говорячи відверто, Херсонська ОВА натиснула на нашу селищну адміністрацію, та й на інші, і ті примусили директорів шкіл, щоб ми написали накази, що школи залишаються на простої без збереження співробітникам зарплатні. Влада офіційно не давала жодних наказів, але фактично примусила це зробити. І крайніми залишилися директори”, – розповів чоловік.

Через таке ставлення українські вчителі, які залишаються в окупації, не йдуть на співпрацю з ворогом, але хотіли б працювати за українською програмою, залишаються без засобів до існування, без мінімальної підтримки. 

“Виходить, що наша ж влада примушує йти на співпрацю з ворогом”, – додав педагог.

Водночас найбільшим викликом для вчителів, які працюють на окупованих територіях, є безпека. За словами Сергія, в селі, де він раніше працював директором школи, всі знають одне одного. І якщо хтось дізнається, що вчитель працює дистанційно в українській школі, то про це одразу ж розкажуть окупантам, а ті рано чи пізно прийдуть з питаннями та обшуками.

У містах, за його словами, з цим простіше, бо там живе більше людей, і сусіди, наприклад, можуть узагалі не знати, хто чим займається. 
Ще однією проблемою є доступ до інтернету та постійні перебої зі світлом.

“Щоб зловити інтернет, діти, буває, лізуть на горище чи ще куди вище, щоб отримати завдання, а потім, щоб його передати вчителям. У вчителів та сама проблема, повноцінно викладати уроки не завжди дозволяє покриття”, – каже педагог.

Складність ще й у тому, що часто дітей в окупації змушують навчатися за російською програмою. Але є батьки, які не пішли на співпрацю з ворогом, і для них важливо, щоб діти здобули українську освіту, хоч і дистанційно.

“Батьки домовляються з директорами українських шкіл. І, якщо є можливість вийти дистанційно на урок, діти приходять, якщо немає, домовляються про виконання завдань. Усе залежить від директора і бажання батьків дитини. Директори йдуть на поступки та часто дозволяють просто виконувати завдання без присутності на онлайн-уроках”, – зазначив педагог.

Він також розповів, що зазвичай у родини для зв’язку зі школою є телефон, який ніде не фіксується та який не дають на перевірку окупантам. Його вмикають раз чи двічі на день, щоб прийняти чи надіслати інформацію. 

“Приходять окупанти з перевіркою – показується зовсім інший телефон. Звісно, про те, що вони навчаються в іншій школі, дітей також просять мовчати. Тож, окрім телефона, доказів ні в кого немає”, – зазначив учитель.

Про складні безпекові виклики для вчителів, які залишилися на окупованих територіях, але не хочуть переривати зв’язок з підконтрольними територіями й працюють дистанційно, говорить і правозахисниця Марія Красненко. 

Водночас, за її словами, певні громади намагаються зберегти цих учителів, виплачувати їм заробітну плату. Наприклад, у Луганській ОВА повідомляли, що вони перевірили всіх учителів, які фактично перебувають в окупації та здійснюють освітній процес у межах української програми. Однак уточнення будь-яких даних, навіть чисельності цих учителів, очевидно, становить для них безпосередню загрозу.

“Якщо говорити дуже загально, такі випадки є, коли українська сторона, зокрема ОВА, намагається підтримувати зв’язок з учителями в окупації, але зберігаючи максимально безпечні канали комунікації. Є й розуміння того, що в будь-який момент цей педагог може призупинити свою діяльність. Але здебільшого люди, з якими спілкувалися, розуміють ризик, йдуть на нього і працюють фактично в підпіллі”, – розповіла Красненко.

Не меншу небезпеку таке навчання становить і для учнів та їхніх батьків. Тому сторони намагаються дотримуватися максимально безпечних комунікацій, не повідомляти занадто багато, щоб інформація не була використана проти них. Адже до цих дітей, їхніх батьків, вчителів окупаційна влада може застосовувати заходи репресії. 

Росіяни максимально намагаються вивести всіх на свою освіту. Тиснуть по-різному. Наприклад, погрожують забрати дітей з родини, якщо ті не підуть до російської школи. Так було на Донеччині, Луганщині, в Криму починаючи з 2014  року, і особливо гостро проявилося з 2022 року на новоокупованих територіях.

Фактично російська окупаційна влада використовує освіту та освітній процес як прямі заходи тиску на людей в окупації. І правозахисні організації, і міжнародна спільнота фіксують, що освіта є заходом мілітаризації українських дітей та їхньої індоктринації. І Росія цей ресурс використовує за максимумом.

Саме тому, каже Красненко, необдумана політика Міністерства освіти і науки викликає багато застережень правозахисників. А найгірше з цього – неготовність чути, чому ця тема є сенситивною, чому вона потребує додаткового обговорення, вивчення. І, коли міністр освіти та науки говорить, що зміни запроваджуються задля забезпечення якості освіти, правозахисники мають на увазі не тільки якість, а загалом збереження зв’язків з дитиною, підтримування їх, можливість залишатися в українському просторі й, найголовніше, говорять про бачення майбутньої деокупації.

Зберегти легше, ніж відновити

Марія Красненко також каже, що закриті в результаті “оптимізації” МОН школи колись доведеться відновити і це зрештою коштуватиме значно дорожче, ніж зберегти їх зараз. 

“Це відомо з досвіду. Візьмемо, умовно, невелику громаду Чернігівщини або Сумщини. Зараз закриють ті дві школи через те, що вони не можуть набрати всі класи. У разі стабілізації ситуації, завершення воєнного стану постане питання відновлення шкіл. А це тривалий процес, значно триваліший, ніж закриття”, – каже Красненко. 

Вочевидь, запланована МОН оптимізація дистанційних шкіл дасть певне полегшення навантаження на державний бюджет. Але збереження мережі шкіл сьогодні загалом коштуватиме значно дешевше, ніж відбудова її після повного розформування закладів освіти. Коли доведеться залучати заходи, щоб подолати дефіцит трудової сили на деокупованих територіях тощо.

“Це коштуватиме в рази дорожче, але насправді для мене мова не лише про освітню систему. Загалом МОН зараз перекроює всю систему сприйняття того, як ми ставимося до окупованих територій, як ми ставимося як держава до людей, які є внутрішньо приміщеними, людей, які перебувають в окупації. На превеликий жаль, ці зміни не несуть позитивного бачення перспектив”, – вважає експертка.

Вона нагадує, що в деяких населених пунктах школа є своєрідним центром громади, ознакою, що говорить про її спроможність. Тобто виходить, що МОН в ухвалених змінах не бачить подальшого розвитку громад.

Якість чи доступність?

Також Марія Красненко переконана, що зараз ситуація вимагає, щоб на першу позицію вийшла саме доступність української освіти, а навіть не її якість. Хоча насправді, якщо повернутися до прифронтових територій, МОН не наводить чіткого підтвердження того, що якість освіти через онлайн-формат там суттєво знизилась, каже експертка:

“На останньому коордштабі робочої групи, про який я згадувала раніше, представниця Міносвіти це також підтвердила. Працівники навчальних закладів з таких територій також стверджують, що вони не бачать суттєвого зниження якості освіти”.

За словами Красненко, аналіз результатів НМТ за областями також це підтверджує.

“Як завжди, є учні, які навчаються добре й отримують високі бали на НМТ, і є ті, хто показує гірші результати, це стандартна ситуація. Це потрібно враховувати й, знову ж таки, на превеликий жаль, МОН керується лише загальними підходами, без розуміння чутливості теми освіти для окремих груп”, – каже експертка.

Красненко додає, що обов’язок дітей-переселенців навчатися за фактичним місцем проживання обмежує їхнє право на вибір форми та місця навчання, що, своєю чергою, може погіршити якість навчання для кожної конкретної дитини.

“Припустимо, дитина навчається онлайн у переміщеному закладі освіти або в закладі освіти на прифронтовій території, який має спеціалізацію, наприклад, фізико-математичного ліцею. А умовно на Закарпатті або в будь-якій іншій області країни, де фактично перебуває дитина, просто немає такої школи. І в разі переходу до місцевої школи дитина просто позбудеться доступу до вчителів, які мають відповідний рівень. А це часто заслужені учителі України, учителі з відзнаками, які є фахівцями в конкретних галузях”.

Поки що учні мають можливість обирати: навчатися їм за місцем проживання або онлайн. В чому полягає загальна система української освіти? Що дитина або її батьки можуть обрати самостійно, де навчатися. Після набрання чинності змін до відповідного наказу МОН з наступного навчального року цього вибору саме для внутрішньопереміщених осіб, на жаль, вже не буде, констатує Красненко.

Чому діти в окупації обирають українську освіту

Експертка також пояснила, чому діти в окупації обирають українську освіту. Головна їхня мотивація – це розуміння того, що їхнє майбутнє буде в Україні або за кордоном. І для цього потрібна якісна українська освіта, яка дасть можливість здобувати подальшу вищу або професійну технічну освіту. Тобто це розмірковування насамперед про перспективу.

Друга причина – це щире бажання патріотично налаштованих батьків і дітей зберегти зв’язок з Україною. Попри тиск російської окупаційної влади вони намагаються підтримувати цей зв’язок у будь-який спосіб, і через освіту зокрема.

Навіть на територіях, що окуповані вже 10 років, досі є діти, які закінчують дистанційно українські школи, їдуть на підконтрольну Україні територію вступати до вишів, щоб жити тут.

“А ці діти, на хвилиночку, вже всю освіту здобули в російській системі. Однак вони виїжджають звідти з вірою в Україну. Це неймовірні діти і батьки, які в таких умовах ухвалюють таке рішення”, – каже Марія Красненко.

Вона наголошує, що чисельність таких дітей може бути значно більшою, бо частина з них просто не знають, як скористатися можливостями, щоб стати дотичними до українського освітнього процесу.

“Те, що ми у 2022–2023 роках називали великою перевагою України порівняно з 2014 роком, – фактично всі навчальні заклади переїхали на підконтрольну Україні територію й продовжували працювати, зберігаючи зв’язок між окупованими й неокупованими, зараз ми це можемо зруйнувати”, – вважає Красненко.

До того ж у згаданому наказі немає жодних планів Міністерства освіти і науки щодо залучення і підтримки дітей, які тривалий час були в окупації. Немає нічого про те, як МОН бачать систему здобуття освіти, окрім екстернатної, для Криму, для Донецька та Луганська, як першокласників, четвертокласників залучати до українського освітнього процесу? Це досі залишається суттєвим зауваженням до наказу № 1112.

Наталія Адамович , Ліна Зубань