Що сповіщає перший дзвоник у прифронтовій Херсонщині

Першого вересня в Україні пролунає перший дзвоник. Але діти Херсонщини через активні бойові дії в регіоні поки що не можуть сісти за шкільні парти.
Про особливості нового навчального року та проблеми освітян журналістка “Вгору” Ганна Щидловська говорила з директоркою управління освіти та науки Херсонської Обласної військової адміністрації Тетяною Юшко та вчителькою Микільського ліцею Вікторією Ковальовою.

Технічне оснащення та організація навчального процесу

За словами Тетяни Юшко, до дистанційного навчання в закладах освіти області вже долучилося 68 з половиною тисяч дітей. Це менше, ніж було під час ковідного карантину, адже деякі сім’ї виїхали за межі області й батьки зарахували дітей до шкіл за місцем перебування. При цьому надавали перевагу закладам, які мають власні укриття та можуть працювати офлайн або в змішаному форматі.

Більшість вчителів, зокрема й ті, що перебувають поза межами території Херсонщини, продовжують працювати у своїх закладах дистанційно. За словами очільниці управління освіти, потреби в педагогах сьогодні в області немає. Якщо є потреба, заклади обмінюються кадрами.

Щодо можливого блекауту, то, за словами Тетяни, кожна територіальна громада нині забезпечена генераторами. Є запас генераторів і в управлінні освіти, тож їх передаватимуть туди, де в них буде потреба.

Через пошкодження й руйнації деякі приміщення закладів освіти не можуть використовуватися. Але є пункти незламності, куди можуть приходити працювати вчителі.

Є в кожній громаді й старлінки. У деяких населених пунктах вони розташовані на декількох локаціях, і впродовж певного часу забезпечують доступним інтернетом велику територію.

Тетяна Юшко запевняє, що триває робота щодо забезпечення вчителів ноутбуками, а школярів – планшетами:

Ми це вирішуємо з донорами, з різними компаніями. Кожна громада окремо на цих напрямках працює. Міністерство освіти в цьому плані допомагає.

Крім технічних засобів для використання на дистанційному навчанні, діти можуть отримати й звичні надруковані підручники. Для школярів готується декілька варіантів розкладів, декілька варіантів платформ, які вони можуть використовувати для навчання. Проводитимуться регулярні психологічні заняття, що допоможуть учням впоратися з напругою й негативними емоціями.

Усі діти в Україні мають право й повинні здобувати українську освіту

Щодо дітей, яких батьки в окупації записували до російських шкіл, Тетяна Юшко стверджує: після звільнення правобережжя їх брали на облік і під'єднували до навчання. За її словами, деякі діти, які навчалися за російською програмою, бо їхні батьки вважали так безпечніше, паралельно навчалися в українських дистанційних школах на сімейній формі виховання. Тобто, мали змогу готуватися самостійно. Не відвідувати онлайн заняття, а виконувати завдання та контрольні роботи, щоб не втрачати рік.

Якщо ж дитина не навчалася, в залежності від того, в якому класі вона зарахована та які має знання, вона може пройти атестаційну комісію чи отримати допомогу від вчителя і надолужити згаяне.

От що з приводу цієї делікатної теми говорить Вікторія Ковальова – вчителька Микільського ліцею, яка в окупації відмовилася працювати під керівництвом директорки-колаборантки.

Дітей до школи, підпорядкованої окупантам, збирали з усіх сіл громади. Крім того, окупаційна влада виплачувала батькам по 10 тисяч рублів за кожну зараховану до ліцею дитину. Тож туди йшли переважно діти з соціально незахищених – багатодітних, малозабезпечених.

За словами Вікторії, чимало батьків взагалі подавали документи заради грошей, а їхні діти до школи не ходили. Деякі, отримавши гроші, одразу виїздили й вже на підконтрольній території приєднували дітей до українських дистанційних шкіл. Були в списках на зарахування й діти, чиї батьки насправді забрали їхні документи зі школи, такі собі "мертві душі". Але вистачало й колаборантів і справжніх прихильників руського міра. Більшість із них незадовго до звільнення втекли разом з окупантами. Але частина залишилася в області.

Відколи Вікторія повернулася до роботи у своєму закладі, їй доводиться спілкуватися з батьками – прихильниками Росії. Вікторія зізнається, що це спілкування дається їй нелегко. Однак вона впевнена, як би не було неприємно й прикро, і як би не хотілося уникнути цих контактів, дітей потрібно залучати до навчання й виховувати.

Ми виховуємо однаково всіх дітей, тому що поки вони перебувають на території України відповідно до закону, мають право й повинні здобувати українську освіту. Завдання вчителя на сьогодні закладати в них те, що не дали їм батьки, виховувати патріотизм, давати розуміння, що наша перевага в тому, що ми вільний народ.

За словами Вікторії, цей навчальний рік для Микільського ліцею буде очікувано важким, адже заклад починає роботу фактично з нуля після того, як там погосподарювали росіяни. До того ж гостро стоїть питання відновлення втраченої репутації.

Сил і снаги на плідну роботу вчительці дає непохитна віра в перемогу, завдяки якій вона й змогла протриматися впродовж дев'яти місяців окупації. Якийсь час після звільнення працювала в іншому закладі дистанційно. Через відсутність світла в селі їздила в обстрілюване місто до сестри й там готувалася до уроків. Виходила на заняття й через мобільний інтернет у телефоні. Працювати доводилося в режимі 24/7, тому що діти виходили на зв'язок, коли з'являлася можливість, часто надсилали роботи чи потребували консультацій пізно ввечері.

Нам не звикати працювати в таких умовах, – сумно усміхається Вікторія.

За її словами, усі батьки, з якими вона спілкується, мріють про повернення додому до рідних стін і до рідної школи.

І хоча в школу прилітали з лівого берега снаряди, і вона потребує ремонту, Вікторія виявляє готовність працювати й над відновленням школи.