Робота під обстрілами - з нервами, але без паніки

Херсонщина щодня зазнає артилерійських обстрілів, руйнується інфраструктура, підприємства, житло, гинуть мирні люди. 

Нині тут просто  немає місця, яке можна було б назвати безпечним. Однак, життя триває. Ідучи містом, повсюди бачиш людей, що працюють в тривожній атмосфері підвищеного ризику. У кожного є свої причини залишатися тут і продовжувати виконувати свої обов'язки.
Медпрацівники, комунальники, продавці, водії громадського транспорту, соціальні працівники та люди інших спеціальностей.
Усі вони допомагають місту жити й функціонувати.

“Прихисток - між стінами коридора”

Тетяні близько сорока, вона має вищу економічну освіту й дуже давно працює бухгалтером у державній установі Херсона. 
Раніше вона мешкала в багатоквартирному будинку, але після деокупації міста його кілька разів обстріляли з лівого берега. Тож довелося шукати безпечніше місце.

Тетяна намагалася винаймати житло в приватному секторі. Господарі порадили їй не зачиняти вікна, бо можуть вилетіти з рамами, якщо десь неподалік “прилетить”. 

Я зимувала в холоднечі з тими відчиненими вікнами, але це не зарадило. Після якогось надцятого  обстрілу  вони таки повилітали, – розповідає жінка.

Після цього жаху вона переїхала до мами в село, розташоване за двадцять кілометрів від Херсона. Там, за її словами, жити трохи спокійніше, але на проїзд  витрачається значно більше часу, ніж раніше. А повернення з роботи додому взагалі стало проблемою.

Я працюю до чотирнадцятої години, а останній автобус їде до нашого села о 12.30. Доводиться домовлятися з кимось з односельців, хто їздить до міста на своїх автівках, але це не завжди вдається. 

Тетяна розповідає, що час від часу їй доводиться простоювати по кілька годин на зупинці міжміських автобусів і “ловити” попутні машини, але більшість або не зупиняються, або не доїжджають до її села. 

Якось її підвозили військові, але бувало,  не дочекавшись транспорту, доводилося проситися переночувати в знайомих.

Міські маршрутки, за її словами, зараз теж курсують нерегулярно. 

Якщо раніше вони вирушали щоп'ять хвилин, то зараз треба чекати щонайменше двадцять. А коли обстріли, водії чекають, поки все стихне.

На питання, як вона дбає про власну безпеку, Тетяна відповідає, що фактично ніяк.

За її словами, якихось особливих, більш безпечних маршрутів у місті зараз просто не існує. Дорогою вона щодня ховає очі від будівель без вікон зі слідами обстрілів.

Не захищене і приміщення, де вона працює. 

Зазвичай, ми не припиняємо працювати, лише коли бувало особливо гучно, ховалися поміж двома стінами коридора. Ось і весь захист, – каже Тетяна гірко усміхаючись.

Більшість її колег евакуювалися. Якийсь час вона працювала сама, лише нещодавно на роботу влаштувалася двійка нових бухгалтерок.
Тетяна пояснює: сама не виїхала з області через те, що тут у неї батьківський дім і мати, і робота.

У мене є дах над головою, є власне ліжко, і якісь свої необхідні речі. Я не люблю жити чужим коштом.

Попри відчуття безпорадності й моральне виснаження, вона радіє тому, що має  можливість забезпечувати себе, коли більшість херсонців залишилися без джерела доходів.

“Стріляє міномет - чути свист, стріляє “град” - не почуєш…”

Молодий херсонець Дмитро до війни працював секретарем у видавництві "Наддніпряночка". Але воно припинило роботу одразу після вторгнення російських військ. Коли Херсон окупували, Дмитро брав активну участь у протестних мітингах, поки це не стало надто небезпечно. Адже окупанти почали застосовувати зброю проти мирних демонстрантів.

На той момент люди вже потроху виїздили з Херсона. Виїхала й жінка, яка прибирала прилеглу територію будинку, де живе Дмитро. 

Черги на вакантне місце не було, а подвір'я було потрібно комусь прибирати. Отже, вийшло так, що відтоді й по теперішній час я виконую обов'язки двірника, – розповідає він з усмішкою.

Сьогодні працювати доводиться фактично під обстрілами, адже неможливо передбачити, коли знову почнуть летіти снаряди.

Під час мінометного вогню хоча б чутно свист, а коли стріляють “гради”, то ніякого звуку немає, аж поки не бабахне.

Можна сказати, Дмитрові досі щастило, принаймні, під час роботи. Хоча в районі автовокзалу, де він живе, бувало дуже гаряче. Чимало будинків неподалік пошкоджено, є квартири без вікон і в будинку Дмитра. 

Зазвичай, вони з сусідами ховаються від обстрілів не в підвалі, а просто в коридорах, або ж там, де є дві глухі стіни. Довелося хлопцеві пережити й приліт.

Буквально за п'ять метрів від магазину, куди я тільки но зайшов купити продукти, гепнувся снаряд. На щастя, не розірвався…

Дмитро пригадує, що сталося це в день, коли обстріляли Залізничну зупинку й територію поряд із нею. Тоді важкі поранення отримав сусід Дмитра, він у момент обстрілу опинився майже в самому епіцентрі “прильоту”.

За словами Дмитра, попри постійні обстріли, а останнім часом у їхньому районі вони навіть почастішали, після звільнення Херсона він почувається краще, ніж в окупації.

Тоді йому, як активному мітингувальнику, доводилося жити в очікуванні, що по нього прийдуть і заберуть на підвал. Таких випадків у Херсоні було безліч. Окупанти відловлювали активістів на вулиці, вдиралися до квартир. 

Будь-хто міг виявитися колаборантом і навідником. Сестру Дмитра, за вказівкою ображеної на щось сусідки, окупанти внесли до реєстру херсонських нацистів. Сестра мешкала окремо, і на той момент у місті її взагалі не було, але колаборантка чомусь  вказала у своєму доносі адресу Дмитра. Тож він довго боявся неприємних візитерів і дуже зрадів звільненню.

На питання, чому він сам не виїхав із міста, хлопець відповідає, до так званого орківського референдуму сподівався на звільнення, а потім усі виїзди були перекриті. Коли ж Херсон знову став вільним, бажання кудись виїжджати зникло взагалі.

“Рука зі скальпелем не повинна тремтіти”

Олександр і Тетяна жителы одного із сіл Херсонської області. На роботу до міста вони добираються власною автівкою.

Олександр ветеринарний лікар, про його роботу в окупації ми вже писали. Тоді, попри нескінченні принизливі перевірки на російських блокпостах і тотальний дефіцит медикаментів, він продовжував робити свою справу. Лікував чимало тварин, яких господарі, виїжджаючи з окупованого Херсона, просто викинули на вулицю, допомагав і кільком притулкам.

Відколи місто звільнили від загарбників і почалися щоденні обстріли, працювати стало важче й небезпечніше, але Олександр не припинив роботу. Він працює у фронтовому Херсоні та виїжджає за викликами в область. У селах теж є чимало тварин, покинутих господарями. Їх Олександр не тільки лікує, а й прилаштовує до притулків.

Завдяки допомозі багатьох небайдужих людей, нещодавно йому вдалося придбати автомобіль з великим багажником, відтоді транспортувати хворих тварин стало набагато зручніше.

Понад два місяці з чоловіком, як кажуть, плече до плеча працює його дружина Тетяна. Вона опікується аптекою при ветеринарній клініці та допомагає Олександрові, коли він оперує.

Не припинялася робота й у перші дні після звільнення, коли в місті ще не було світла, води й опалення: 

Ми близько місяця працювали з ліхтарями, у шубах, але все змогли подолати й не припиняли роботу.

У дорогу подружжя вирушає в бронежилетах та шоломах.
На початку розмови з журналісткою вони зізнаються, що менш як годину тому в районі залізничного вокзалу перед їхньою машиною вибухнув снаряд.

Олександр каже, що таке трапляється, та частіше вони бачать сліди прильотів там, де проїжджали раніше. 

Ми повертаємося додому тією ж дорогою й майже щоразу бачимо вирви там, де їх зранку ще не було.

Якось їм пощастило затриматися на роботі заради порятунку пораненого котика, якому Олександр буквально збирав докупи понівечені кісточки, а коли вже їхали додому, побачили жахливі наслідки обстрілів на своєму звичайному маршруті.

Це трапилося поблизу автошколи в районі бериславського шосе, – уточнює Тетяна.

За словами Олександра, роботи в нього значно побільшало. Дуже багато поранених тварин приносять до клініки прямо з вулиці. Здебільшого це поранення уламками.

На прохання розповісти про роботу на виїздах, Олександр згадує поїздку до Антонівки, як найстрашніший день у своєму житті.

Звідти йому зателефонувала небайдужа жінка й повідомила, що господарі кинули свого собаку, забувши зняти з нього ціпок, і той буквально вріс у шию бідолахи.

Олександр приспав собаку ліками, видрав ціпок із його шиї, обробив рану та щойно зібрався її зашивати, розпочався апокаліпсис місцевого масштабу.

Я вперше за свою практику буквально під вогнем, стоячи на колінах у бронежилеті та касці, зашивав того собаку.

Після цієї екстремальної операції Олександр доставив постраждалого хвостика до притулку.

Тетяна зізнається, відколи почала допомагати чоловікові, їй стало спокійніше, ніж коли він їздив на роботу сам.

Я місця собі не знаходила, була сама не своя, поки він був там один під обстрілами.

Ініціативне подружжя допомагає не тільки тваринам, а й людям. Вони волонтерили ще до війни. Дізнавалися про нужденних, збирали кошти, вкладалися самі та адресно розвозили людям продукти, ліки та інші необхідні речі.

Нині Олександр із Тетяною допомагають своїм односельцям.

Ми вийшли на волонтерів, які привозять до Херсона памперси, пелюшки та інше, допомагаємо матусям із маленькими дітьми та людям похилого віку. Про них у нашому селі ніби забули, – з гіркотою констатує Тетяна.

За гуманітарним вантажем доводиться їздити до центру міста, що постійно обстрілюється.

Утім, безпечного місця в Херсоні зараз і немає, – запевняє Олександр.

Його відданість своїй справі, безстрашність та завзятість передались і Тетяні. За її словами, саме чоловік своїм прикладом надає їй сил і впевненості в тому, що разом  вони зможуть витримати все й дочекатися перемоги.

Звідки беремо сили? Кожен вірить у перемогу!

Херсонка Юлія – медична сестра з багаторічним стажем. До війни й під час окупації Херсона працювала в Хоспісі, де опікувалася важкохворими пацієнтами. 

Ту роботу в окупації згадує так: 

Відтоді, як керівник нашого закладу став зрадником, ми працювали, буквально, не розтуляючи рота. Він забороняв нам розмовляти з родичами пацієнтів і навіть спілкуватися між собою. Обговорювати можна було виключно робочі моменти.

Незадовго до звільнення Херсона керівник-перевертень утік.

А після того, як до Херсона зайшли українські військові, і ворог почав гатити по місту з лівого берега, персонал Хоспісу працював у супроводі майже безперервної канонади. Однак заклад, розташований  небезпечно близько від річки, дивом не постраждав.

Десь через два тижні пацієнтів евакуювали до Полтавської області, а заклад закрили. Тож працівникам з-поміж тих, що залишились у Херсоні, довелося шукати роботу в інших медичних закладах.

Уже близько двох місяців Юлія працює в хірургічному відділенні однієї з херсонських лікарень. Доводилося їй надавати допомогу й постраждалим від обстрілів.

Вона згадує про події на Залізничній вулиці, коли ворог двічі з десятихвилинним інтервалом обстріляв зупинку переповнену людьми.

Серед поранених були й дві колежанки Юлі, які після чергування мали повертатися додому. Одну з них, з численними пораненнями того дня прооперували, а інша провела в лікарні лише один день, уламок із її спини вийшов без оперативного втручання, а далі жінку відправили лікуватися амбулаторно.

"Весь колектив лікарні тоді працював, як єдиний організм, – від лікаря до санітарки", – із захопленням згадує Юлія.

Усього тоді допомогу надали п'ятьом пораненим. Деякі з них постраждали в результаті другого прильоту. Ворог атакував знову тоді, коли люди, що ховалися в приміщенні розташованої поблизу аптеки, почали виходити на вулицю.

Один із поранених чоловіків виявився батьком Юліної доброї знайомої.

Йому відірвало праву руку. Вона буквально теліпалася на шматку шкіри, кістку  роздробило. Його одразу прооперували, однак врятувати руку було неможливо, – згадує Юлія.

Як сам чоловік пізніше розповів медпрацівникам, під час першого прильоту він перестав відчувати руку, а побачивши кров, зрозумів, що отримав поранення. Наскільки все серйозно, тоді ще не усвідомлював і сам дійшов до лікарні. Далі він нічого не пам'ятає, бо через шок та втрату крові знепритомнів на порозі закладу.

На роботу Юлію зазвичай підвозить чоловік Геннадій. Він працює в ХОКАРС (Херсонська обласна комунальна аварійно-рятувальна служба) і займається обстеженням будинків, пошкоджених обстрілами, для подальшого виділення коштів на їх відновлення. Тож щодня бачить страшні наслідки війни, численні руйнування, тому й не дозволяє дружині зайвий раз ризикувати.

Юлія згадує, коли вперше прилетіло в будівлю ХОВА, вони з чоловіком проїздили неподалік і їхня автівка ледве не перекинулася від вибухової хвилі.

У мене загартована психіка, але якийсь час я просто не могла говорити, мене всю трясло. У такі моменти усвідомлюєш, може трапитися будь-що, і думаєш, що краще вже смерть, ніж каліцтво.

Юлія розповідає, що у двір будинку, де вона живе, двічі прилітала так звана "люстра" чи "запальничка", як її називають у народі, вона розсипає шестигранні частинки, здатні від удару об землю спалахнути й запалити все довкола.

Вибухи в нас, у Херсоні, на сніданок, обід і вечерю, ще й уночі прилітає. Але, якщо раніше люди, щойно десь щось бахне, кидалися врозтіч, то зараз вони ніби адаптувалися до всього цього кошмару.

За спостереженням Юлії, у Херсоні залишилися переважно люди старшого віку та пенсіонери. Дітей та підлітків можна побачити вкрай рідко. Херсонці здебільшого намагаються пересуватися обережно, обираючи проходи поміж будинками. Там часто й ховаються від обстрілів, якщо не встигають дістатися додому.

Юлія час від часу допомагає деяким людям і вдома робить уколи чи ставить крапельниці.

Так під час відвідин однієї знайомої жінки в старому Херсоні, поки ставила їй крапельницю, почула з вулиці бахкання. Спитала, чи та не боїться. А пацієнтка усміхнулася та відповіла, що боятися немає сенсу.

Прийшовши наступного дня, Юлія побачила, що сусідній будинок зруйновано, стіна ще одного побита уламками, піддашок будинку знайомої зігнувся, залізні двері від вибухової хвилі, аж вивернуло. А жінка зустрічає її усміхаючись.

Усе нормально, живі, ідемо “крапатися”, усе буде добре. 
І такий настрій відчувається скрізь, – запевняє Юлія.

За її словами всі тримаються, тому що кожен вірить у перемогу. 

sheriffua.org