Понад 2 роки у російській депортації: історія 13-річного Кирила з Херсона

«Мамо, де ти була так довго?». Такими були перші слова 13-річного Кирила Семінюка після повернення з російської депортації. Окупанти вивезли дитину з інвалідністю, коли відступали з Херсона.

Як вдалося повернути сина та скільки українських дітей нині лишається у росіян, читайте у репортажі кореспондентки Громадського радіо Лілії Кочерги.

Кирило Семінюк та його мати Ганна родом із Херсона. Єдиний син жінки від народження тяжко хворіє. Хлопчик народився, коли матір була на шостому місяці вагітності. Серед діагнозів, які йому встановили, — дитячий церебральний параліч та запальний процес головного мозку.

«Я тебе люблю…(мати каже далі) йому хто подобається, він всім каже: «Я тебе люблю».

На момент повномасштабного вторгнення хлопчик був в Олешках на Херсонщині у спеціалізованому закладі. Там із ним працювали психологи та реабілітологи.

«Хотіли поїхати забрати, коли все почалося, але нас запевнили, що їм там буде безпечніше. Тобто бої ідуть у нас у місті, а там в Олешках немає боїв… десь щось і вони постійно спускаються до підвалу. А потім уже зв’язку не було, я не могла ні до кого додзвонитися. Перед цим мені подзвонила вихователька і сказала, що дітей збираються вивозити«, — розповідає Ганна Семінюк.

Щоб забрати сина, у Ганни було 30 хвилин. Але на той момент Антонівський міст, що з’єднував Херсон із лівобережжям, був частково зруйнований. Лишався один шлях — переправа.

«Яку вони ж і зробили ту переправу, щоб охочі, так би мовити, перейшли на лівий берег, а ті, хто не хоче, хай залишаються у місті. Фізично дістатися за пів години з одного кінця міста на другий там, де була переправа, просто неможливо фізично. Тому що ні маршрутки не ходили геть зовсім, таксі не їздило«.

Матері все ж таки вдалося знайти авто і швидко дістатися переправи. Однак там була велика черга і вона не встигла забрати Кирила. Окупанти повезли дітей автобусами у тимчасово окупований Крим. Так, зв’язок з дитиною обірвався на понад два роки.

«Мені ніхто не телефонував (із питанням — ред.), чи може ви хочете забрати дитину, чи може бажаєте до нас сюди прибути, жити в нас тут. Ніде ніхто не дзвонив, і я не знала, де він знаходиться і взагалі — що з ним«.

Після деокупації Херсона у листопаді 2022 року Ганна виїхала у Вінницю. Росіяни нещадно обстрілювали місто, жити там було неможливо. Вінницький юрист допоміг їй скласти заяву щодо підтвердження перебування Кирила на території, окупованій Росією.

Зустріч із сином

Хлопчик знайшовся у Скадовську. Цієї відповіді від росіян Ганна чекала ще пів року. З нею звернулася до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини.

Далі почався збір документів на повернення дитини. Коли російська сторона дала згоду, забрати сина російські прикордонники жінку не пропустили. Жодних пояснень не надали. Довелося оформлювати довіреність на іншу людину — волонтерку.

«Мене дитина побачила, він почав ридати, він ні слова мені не казав, від мене відвертався і плакав весь час. А я сиділа і не знала, як зі своєю дитиною говорити — все ж таки два роки пройшло і Бог його знає, що йому там наговорили. Ну, а в лікарні вже, звісно, роззнайомилися, він мені каже: «Мамочко, вибач, я тебе одразу не згадав, а тепер згадав. Каже: «Де ти так довго була? Кажу: «Мене дядьки військові не пускали«, — розповідає Ганна.

---

І, поки хлопчик наново звикає до України, у росіян лишається близько 20 тисяч українських дітей, коментує представниця Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Кіровоградській області Галина Лугова.
«На сьогоднішній день 982 дитини повернули. Це наші маленькі українці. Є звернення до Уповноваженого, відповідно, команда омбудсмена робить ряд комунікацій, заходів із країною, де перебувають діти. Безпосередньо це інколи відбувається за сприяння інших країн у процесі, готується ряд документів. Так от, як зараз, була дитина з інвалідністю, була залучена служба у справах дітей«.

Нині Ганна з Кирилом мешкають на Кіровоградщині. Жінка вийшла заміж за місцевого жителя. Подружжя ухвалило рішення жити в селі, щоб у відносному спокої дитина відійшла від стресу. У жоден спеціалізований заклад, каже матір, сина не віддаватиме. Пояснює: занадто довгою була розлука.