Письменниця Марія Рева про війну, херсонські дачі та книгу Endling, що увійшла до довгого списку Букерівської премії

Слово "endling" не має українського відповідника. Англійською воно означає "останній живий представник певного біологічного виду, який зникає після його смерті". Сам термін увійшов у вжиток у 1990-х, особливо в контексті екології та вимирання тварин.

Endling — це назва першого художнього роману канадійської письменниці українського походження Марії Реви; книги, що увійшла до довгого списку Букерівської премії 2025 та розповідає про загибель равликів. Але не лише про них. Раптом ця історія переросла у дещо більше — російське вторгнення повністю змінило оповідь книжки, авторка у своєму художньому письмі змістила акцент і стала говорити про своїх родичів в Україні — тих, хто так само, як і ці равлики, опинилися у небезпеці.

Марія Рева народилася в Херсоні, тут вона жила до 7 років. У 1997 році родина письменниці переїхала до Канади.

Рева відома як авторка текстів для сучасних опер. Свою першу книжку, збірку оповідань Good Citizens Need Not Fear вона написала про досвід життя в пострадянській Україні та видала у 2021 році.

Endling — перший повноцінний роман з унікальною і неочікуваною структурою. Він починався як гумористична історія про пошук кохання та порятунок равликів, але завершився переказом досвідів життя у війні. Ця книга отримала схвальні відгуки від ключових американських медіа передусім завдяки своїй щирості та експерименту.

У інтерв'ю Суспільне Культура Марія Рева розповідає про книжку, письмо та те, за якими дитячими досвідами скучала найбільше. А також — чи очікувати книжку українською.

Якими були ваші емоції, коли дізналися, що ваш перший роман потрапив до лонгліста Букерівської премії?

Це була складна суміш почуттів. Найбільше — радість, вдячність, відчуття честі. Але водночас — і певний смуток, адже книжка дуже особиста, вона про мою сім'ю, про мого дідуся в Херсоні. Це смуток від того, що раптом щось таке приватне стало публічним у спосіб, якого я зовсім не очікувала.

Критики відзначають ваш стиль і особливо момент, коли ви переходите від чужих голосів до власного. Чи пам’ятаєте, коли вирішили це зробити? Що тоді відчували?

Те, як це виглядає у книжці, майже повторює те, що сталося насправді. Спочатку я писала сатиричний роман, щось у жанрі комедії. Працювала над ним із 2018 року. Але після початку повномасштабного вторгнення Росії я не знала, як продовжувати. Здавалося: або ігнорувати все, що відбувається, або відмовитися від книжки. Звісно, я не могла ігнорувати війну. Це було єдине, про що я думала. Тому відклала рукопис.

Але згодом зрозуміла: єдиний спосіб повернутися до роботи — вплести в книжку всі свої запитання. Яка роль письменника зараз? Яка моя особиста роль як людини, що спостерігає за війною здалеку, але має рідних в Україні?

Всі ці питання кружляли у моїй голові, і я подумала: я пишу про те, що мене хвилює, тож я маю написати і про це. Так у структурі з'явився цей злам.

Якою була реакція редакторів?

Їм сподобалося це. На щастя, і мій агент, і мої редактори були задоволені таким рішенням. Вони були сміливими у тому, що підтримали мене.

Насправді я спершу викинула всі ці метачастини, адже мені здалося, що це занадто. Але потім повернула їх назад, і редактори сказали: так, це працює.

Письменники та письменниці в Україні часто говорять про те, як війна змінює мову: стиль, сенси, значення слів. Ви відчували це, коли писали роман?

Для мене основним викликом було перекласти досвід моїх українських родичів та персонажів англійською. Адже я пишу для західної аудиторії.

Колись попередні редактори радили мені додавати більше українських слів у текст. Іноді я так і роблю. Це стається, коли англійського відповідника просто немає. Але загалом вважаю, що твір має бути написаний однією мовою, інакше читача весь час вибиватиме з ритму.

Тому головне завдання було передати українську реальність за допомогою англійських слів, щоб не було відчуття того, що мова, яку я додаю, і контекст, який описую, екзотичні.

Чи допомагає англійська краще пояснити український досвід західним читачам?

Так. Бо англійська має ширше охоплення у світі. Це мова, якою мені говорити та писати найзручніше — ми емігрували, коли мені було сім.
Але головне — як сприймає це читач. Більшість людей за межами України знають про війну з новин, і це більше про статистику: стільки міст, стільки жертв, стільки кілометрів території було захоплено та атаковано. Натомість художня література дає інший досвід: персональний, емоційний. Я вірю в те, що якщо читач прив'язується до персонажа, він проживає катастрофу разом із ним, співпереживає та емпатує.

У книжці важливу роль відіграє гумор, але це також тема, яку досить складно перекласти іншим, адже цей гумор дуже специфічний та більшою мірою локальний. Як ви працювали з цим?

Я помітила, що мої друзі в Україні, навіть перебуваючи в укриттях під час обстрілів, жартували. Гумор — це їхній спосіб виживання, і я впевнена, вам це знайомо. Я знала, що це ключове і я маю це показати.

Хоча для західної аудиторії чорний гумор іноді виглядає занадто жорстким. Наприклад, у книзі є автобіографічний момент — це листування між мною та моїм редактором. Я хотіла написати статтю про чорний гумор під час війни, але редактори відповіли: "Занадто рано говорити про гумор". Але я думаю: якщо самі українці використовують цей тип гумору як стратегію виживання, то хто вирішує, чи це не зарано?

Спершу ви писали про зникнення равликів. Але згодом тема "останнього у своєму роді" отримала ширшу і більш глибшу метафору — метафору війни. Як ви це відчуваєте?

Так, на початку я думала про равликів. Це основне, про що я думала. Але поступово це стало метафорою екзистенційної загрози для України. Росія намагається знищити все українське. Це вийшло ненавмисно, це саме життя втрутилося в оповідь.

В українських рецензіях згадували, що деякі моменти могли бути не зовсім правильно сприйняті західними читачами. Наприклад, коли активістки Femen були сприйняті за російських учасниць Pussy Riot. Можливо були ще якісь частини та теми, які не були розпізнані?

Так, мені прикро, що рух Femen менш відомий по світу. Але тепер хоча б мою нову книгу не асоціють із Росією, як це, наприклад було, з моєю збіркою оповідань Good Citizens Need Not Fear. Тоді читачі думали, що дія відбувається саме в Росії, хоча це не так. На щастя, такого більше немає, або ж стається значно рідше. Тепер читачі розуміють різницю.

А якщо порівняти реакції на вашу першу книжку і теперішню — як змінилися інтереси читачів?

Я була свідома, що книжка про равликів навряд чи мала б великий резонанс, але більшою мірою ця книжка про тривалу війну. Це сталося із часом. Тому я цілком свідома того, що частина уваги до книжки пов'язана саме із цим. Люди хочуть знати більше про війну та Україну — і вони знаходять відповіді у книзі.

Я з вами погоджуюсь, але все ж думаю, ви дещо недооцінили і значення равликів. Адже екологічна проблематика стає важливою для всіх. І в Україні, і у світі все більше говорять про екоцид. Це теж важливий вимір книжки.

Так, я думаю, що дійсно є зацікавленість у темі екологічної кризи. Але також я думаю, це дуже депресивна тема, адже вона про надзвичайно великі невідворотні втрати, які відбуваються на наших очах. І я думаю, що це також може лякати читачів.

Час від часу я бачу коментарі щодо книжки: люди не очікували, що хтось може так піклуватися про равликів, адже це не найперше, про що вони думають зазвичай. Але завдяки моїй героїні читачі переосмислюють своє ставлення до цих молюсків.

Насправді схожою була й моя реакція. Коли я прочитала статтю про равликів у журналі The Atlantic — есей Пулітцирівського лавреата, журналіста Еда Янга, який писав про біолога, що займається равликами на межі зникнення, — я відчула цю різницю погляду на життя тварин і зрозуміла, наскільки мені це насправді цікаво. Я відчула емоційний зв'язок із цією історією, я плакала і відчула, що маю написати про це також.

Чи є інтерес до перекладу книжки українською?

Так, певний інтерес є. Подивимося, чи вийде щось остаточно. Але я боюся, що моя родина в Україні це прочитає (сміється). Річ у тому, що мій дідусь не знає, що він у книзі.

Можете розказати про природу цього відчуття провини та страху?

Я попросила свою родину в Канаді прочитати вперше, й передусім свою сестру, з якою приїжджала в Україну для дослідження, якою я обговорювала багато тем, які увійшли до книги. Мені було важливо, аби вона дала цьому оцінку та не заперечувала.

Мій страх пов'язаний із поглядом мого дідуся, він також персонаж книжки. І більшою мірою через те, що більша частина цієї історії — це моя фантазія і переживання про його можливе захоплення і полон. Я можу сказати, що усвідомила та прийняла його рішення лишитися в Херсоні, адже передусім це його рішення. Це його життя, його будинок. І я розумію ці відчуття, пов'язані з ймовірною втратою особистого простору та повсякдення. Можливо, я боюсь, що, прочитавши цю книжку, він раптом відчує свою провину в тому, що зробив саме такий вибір; або що він побачить наші емоції та переживання, пов'язані з цим; або ж навіть якщо раптом сприйме це як неповагу. Але я дійсно не можу це контролювати.

Коли ви востаннє були в Херсоні?

Досить давно, понад сім років тому. Ми планували поїхати, але спершу почалася пандемія, а згодом було надто небезпечно. 2023 року ми із сестрою їздили в Україну, були у Львові, Києві, Харкові, але не в Херсоні. Тоді це відчувалося надто небезпечно.

Чи можете пригадати той момент, коли ви емігрували? Чого вам найбільше бракує в еміграції?

Дачі. Це було місце повної свободи. Ми з сестрою проводили там літо, гралися, падали в болота. Тому це була повна свобода пізнання світу, якої наразі діти не можуть отримати та пізнати. І ми також не можемо повернутися туди. Тепер ці території заміновані, і це відчуття свободи вже втрачено.

Як ви почали писати? І що для вас різниця між написанням опери та роману?

Я завжди мала потребу записувати речі, бо відчувала, що в мене слабка пам'ять. Тому я переживала, що можу втратити цінні для себе спогади, а відтак я маю їх записати.

Потім, коли сестра поїхала в університет, ми листувалися — це ще було до часу появи імейлів. Я зрозуміла, що отримую заводолення і люблю писати. В якийсь момент я перейшла до художнього письма і так почалася проза.

А з операми все почалося завдяки моїй сестрі — Анні Підгорній, вона композиторка. Вона старша за мене і я часто приходила на концерти. Тому, по суті, я завжди була в цій спільноті і розумілася на сучасній сцені. Крім того, я сама грала на піаніно, тому розуміла, як пишеться музика.

Якось я потрапила на програму, де поєднували досвіди письменників і композиторів. Мені це подобається цей процес, бо на відміну від книжок, які пишеш у самоті роками, опера — це колективний процес, робота в команді.

Написання книжки — це процес ізоляції, який трошки міняється і стає більш спільним уже, коли до процесу долучається редактор. Але до цього ти сам на сам.

Як ви відчуваєте момент, коли починаєте писати роман?

Це схоже на початок стосунків. Є ідея, є натхнення. Якщо воно витримує роки й не згасає — значить, це справжнє.
Простіше кажучи: якщо я тривалий час цим зацікавлена та натхненна, значить варто писати. Тож питання наступне: чи хочу я мати більше побачень із цією книжкою (сміється).

Ви також вивчали книги про "як зустріти українську жінку". Можете маєте якісь поради (сміється)?

(Сміється) Це жахливо смішно й сумно водночас. Є ціла індустрія книжок для західних чоловіків, які думають, що знайдуть у Східній Європі "ідеальну наречену". Ці тексти повні стереотипів про жінку, яка не є феміністкою і багато часу приділяє родині; яка здатна покинути свою власну родину заради нареченого. Тож, читаючи ці книжки, я відчувала жах від того, як саме західні чоловіки думають про нас.

Але ви працюєте зі стереотипами і намагаєтеся їх розвінчати. Можете сказати, чи змінилися ці стереотипи за час написання книги? Які стереотипи натомість з'явилися?

Я не знаю, але принаймні сподіваюся, що ставлення до жінок з України стане більш точним і комплексним. На це також впливає і те, скільки зараз жінок в українській армії. Тому це ставлення до жінки, що чоловік іде заробляти гроші та обороняти країну, а жінка виключно лишається вдома і чекає — мені здається, такого типу уявлення вже не домінує. Тож це добре.

Але якщо говорити про теперішні стереотипи... Мені складно і важко про це говорити. Я боюся, що тема корупції знов з'являється в обговореннях західних медіа. Всі демократії сьогодні стикаються із такими викликами, особливо ми це бачимо на прикладі США. І я боюся, що це один із викликів, з якими стикнулася Україна у контексті зброї та гуманітарної допомоги. Я також переживаю що це може стати на шляху допомоги України. Що це використає і російська пропаганда. Але всередині країни над цим активно працюють.

Чи вже маєте ідеї для наступної книжки?

Зазвичай на цьому етапі я вже думаю про новий проєкт. Але зараз намагаюся дозволити собі просто прожити момент уваги до цієї книжки, адже, на щастя, вона отримала дуже багато хороших відгуків та коментарів.

Ідеї є, але ще дуже нечіткі та сирі, нічого конкретного.

Що ви читали під час написання книжки?

Було багато книжок, але було кілька таких, де автори гралися зі структурою. "Люди паперу" (оригінальна назва The People of Paper), дебютний роман Сальвадора Пласcенcії — це та, яку я полюбила найбільше. Це також книга, в якій ламається оповідь через зміни в особистому житті автора: у його випадку це надзвичайно болюче розставання з коханою. І він зрештою приходить до того, що друга частина книжки — це оповідь про його колишню дівчину та його почуття. Це дуже хаотична структура, але водночас це оригінальна та амбіційна книжка.

Що ви читаєте зараз?

Читаю книжку "Величезний світ: як чуття тварин розкривають приховані царства навколо нас" (оригінальна назва — An Immense World) Еда Янґа про те, як тварини сприймають світ, про їхні органи відчуття та інше. Це допомагає інакше подивитися і на людський досвід.

Чи стежите ви за українською літературою?

Так. Я би сказала, що найбільш відомою тут є книжка "Сірі бджоли" Андрія Куркова, а також його "Щоденник вторгнення".
Також можу відзначити гумор у романах Євгенії Кузнєцової.

Я б хотіла також додати до списку оповідання Ольги Кобилянської "Меланхолійний вальс", а ще "Івана та Фебу" Оксани Луцишиної. Якщо говорити про нехудожню літературу, то це "Воєнний щоденник" Євгенії Бєлорусець та "Ти не знаєш, що таке війна" Єви Скалецької.

Можливо, є щось, що ви хотіли б сказати українським читачам?

Я знаю, що люди виснажені, і я знаю про це від своїх родичів як в Україні, так і поза її межами. Але, попри втому й виснаження, я бачу і я вражена тим, що люди готові слухати й читати про український досвід. Це дуже важливо.