"Перемога — це теж мистецтво" — історії українських митців, що чинили спротив в окупації

Художник та куратор В’ячеслав Машницький, який лишився в Херсоні під час окупації міста, ходив на проукраїнські мітинги та намагався зберегти колекцію свого музею, зник. Кримського вуличного художника Богдана Зізу, який облив жовтою та синьою фарбами будівлю захопленої росіянами міської адміністрації Євпаторії, Росія "засудила" на 15 років. Театральний режисер Анатолій Левченко, що ставив в Маріуполі українські вистави, провів у російському полоні майже 10 місяців.

Таких історій — десятки. Вони про те, як Росія на окупованих територіях вбиває, викрадає, бере в полон митців за те, що ті відмовляються співпрацювати, чинять опір, а головне — тому, що вони є діячами української культури. "Я просто виступав за те, щоб почати ставити п’єси українських драматургів", — говорить один з героїв цього матеріалу.

Культура — важлива складова ідентичності, яку росіяни на захоплених територіях намагаються знищити чи не в першу чергу. Суспільне розповідає історії українських митців, яки чинили цьому опір.

В’ячеслав Машницький: "Наша земля їх не пускає"

Херсонський митець і куратор у жовтні 2022 року зник безвісти в окупації. Родина й друзі намагаються дізнатися, що з ним сталося, а поки — продовжують його справу.

На одному з відео, яке В’ячеслав Машницький опублікував під час окупації, він говорить: "Я хотів би зробити видимим те, що невидиме". З моменту повернення художника у рідний Херсон у 2002 році й до його зникнення у жовтні 2022-го, він цим і займався: робив видимим сучасне херсонське мистецтво.

"Слава постійно генерував ідеї, постійно хотів щось бачити, ми багато їздили Херсонщиною — і автомобілем, і на човнах. Він був цікавим до світу, до життя — і цим надихав", — розповідає Олександр Євстаф'єв, друг митця.

В’ячеслав Машницький народився в Херсоні 1964 року в родині художника Валерія Машницького. Навчався в Одесі та Києві, деякий час працював у столиці України та у Москві, але 2002-го повернувся до Херсону. За два роки з митцем Стасом Волязловським заснував Благодійний фонд імені художниці Поліни Райко, який популяризує її спадок та підтримує локальні творчі ініціативи. Свою квартиру він переробив в галерею, яка згодом стала "Музеєм Сучасного Мистецтва Херсон".

"Слава зніс перегородку між кімнатами й коридором. Перша експозиція була така, що художники малювали просто на стінах, а після все зафарбували, — розповідає Ганна Машницька, дружина В’ячеслава. — Слава розумів, що мені часом було складно жити у музеї, але казав: "У нас така місія, ми самі є експонатами". Цей музей — це була його територія. Тому він і не виїхав під час окупації, бо мусив дбати й захищати її".

Коли у 2022-му російська армія увійшла в Херсон, Машницький відмовився вивезти колекцію музею. Вважав, чим менше привертати увагу, тим більше шансів, що окупанти його не помітять. На той момент колекція включала, зокрема, роботи Стаса Волязловського та Поліни Райко, місцевих наївістів, учасників київської Паркомуни.

"Ми ходили на мітинги на площі Небесної Сотні. Коли чоловік з українським прапором виліз на російський бронетранспортер, Слава сказав: "Перемога — це теж мистецтво".

Він хотів дочекатися звільнення Херсона, говорив: “Бачу, вони тут ненадовго. Наша земля їх не пускає, горить під ними. Хочу побачити, як вони звідси тікатимуть". Слава зник менше ніж за місяць до деокупації".

Поки в Херсоні знаходилися російські війська Машницький більшість часу проводив дачі на Великому Потьомкінському острові. Дружина художника каже, там була не така гнітюча атмосфера, як у місті, де на кожному кроці блокпости, озброєні окупанти та російські прапори:

"Слава любив цю південну дачну культуру. Човен, мотор, снасті, пічка. Любив ходити на пузанку, солити й сушити рибу, робив яблучний сік, вино. Він там відпочивав, перезавантажувався. А в умовах окупації — тим більше. Влітку перевіз туди проєктор, робив кінотеатр для дітей. Хотів бути якомога далі від окупантів, які вже приходили до нього".

Окупаційна влада пропонувала В’ячеславу обійняти одну з керівних посад у сфері культури.

"Слава відмовився, сказав, має чим займатися", — говорить Ганна.

17 жовтня 2022-го Машницький перестав відповідати на повідомлення, дружина забила на сполох. Наступного дня поїхала на дачу. Тоді ж Олександр Євстаф'єв написав у соцмережах про зникнення друга: "Сьогодні на дачній ділянці В’ячеслава знайшли сліди крові, верхній одяг, перевернутий стіл, факт пропажі човна марки "Дніпро" та двигуна до човна марки "Сузукі".Друзі розгорнули пошуки, а Ганна Машницька поїхала на підконтрольну Україні територію, щоб подати заяву про зникнення чоловіка. Зараз триває слідство. Тим часом друзі В’ячеслава опікуються його колекцією та продовжують те, що він розпочав: роблять виставки, випустили каталог до 20-річчя музею, над яким починав працювати сам Машницький, виставляють і роботи В’ячеслава. Говорять: "Де б він зараз не був, Слава є!".

"Так складно про все це говорити, — каже Ганна. — Слава перевернув догори ногами мистецьке життя Херсону, але ще більше перевернув моє життя. Він дивовижна людина. З кожним місяцем надія тане, але все одно вона є: що, може, Слава живий, що ми його знайдемо, що він повернеться. А поки просто хочемо дізнатися, що ж тоді сталося на дачі".

Богдан Зіза: "Я вчинив по совісті"

Кримського художника "увʼязнили" на 15 років за те, що він облив двері міської адміністрації в окупованій Євпаторії жовтою та блакитною фарбами.

16 травня 2022 року Олександра Баркова у Києві переглядала соцмережі й побачила фото адміністрації в окупованій Євпаторії, яку хтось облив жовтою і блакитною фарбами. Вона переслала це фото двоюрідному брату Богдану Зізі, який там жив. "Написала йому: "Дивись, у вас там партизани", — згадує Олександра.Кілька днів її повідомлення залишалися непрочитаними. А тоді вона вбила в пошуковик ім’я брата і побачила відео, на якому Богдан зізнається у скоєному в Євпаторії.

"Це було постановочне відео від пропагандистського каналу. Було видно, що Богдана катували. Я була настільки шокована, що продовжувала йому писати, ніби він ще відповість. Не могла повірити, що це зробив він".

Богдан Зіза народився в Євпаторії. До 12 років жив з матір’ю, після — його виховувала бабуся. Він став вуличним художником. Займався графіті на соціальну тематику, частину з яких після його "арешту", як-то роботу під назвою "Сирота", яку він намалював на стіні одного з будинків в Євпаторії, долучили до його "справи".

"Коли Росія анексувала Крим, Богданові було 19 років. Він не підтримував окупацію, але через те, що бабуся — єдина його рідна людина, не кинув її й залишився", — розповідає Олександра. Напередодні повномасштабного вторгнення Богдан записав на відео та виклав в інтернет антивоєнний вірш.

"Він переживав за все, що Росія коїла в Україні. Розповідав, як виходив гуляти до моря, біля якого виріс, яке любив, і бачив, як звідти пускають ракети по українських містах. Писав, що йому нестерпно розуміти, що з його дому запускають ракети, які вбивають людей, — каже Олександра. — Після новин з Київщини (з деокупованої Бучі — ред), він став апатичним. Ще й з бабусею мав конфлікти, бо вона підтримувала Росію. Думаю, через ці депресивні стани імпульсивно вирішив зробити те, що зробив".

Вранці 16 травня 2022 року Зіза облив двері та фасад будівлі адміністрації міста Євпаторія жовтою і блакитною фарбами та кинув в неї "коктейль Молотова". Його затримали того ж дня та визнали "винним" в "дискредитації Збройних сил Росії", а згодом ФСБ повідомило, що Зіза проходить у справі щодо підготовки теракту. Майже рік він провів у сімферопольському СІЗО. На початку червня 2023-го військовий "суд" у російському Ростові-на-Дону засудив Зізу на 15 років.В останньому слові на суді він сказав: "Мені шкода, що я перестарався і мої дії призвели до порушення статті про терористичний акт. Мені шкода, що моя бабуся залишиться без нагляду, якого потребує. Мені шкода, що я не маю можливості допомагати близьким. Щодо решти… Я вчинив по совісті".

Зараз Богдан Зіза у в’язниці в російському місті Владимир. Правозахисники визнали його справу політично вмотивованою, а самого кримчанина — політв'язнем.

Олександра розповідає, до арешту Богдана не цікавилася темою політв’язнів, а після почала багато читати про це. Тому вирок у 15 років не став для неї сюрпризом, бо вона вже знала, що стільки й більше отримують кримчани, яких звинувачують у "тероризмі".

"Боротися за Богдана не легко. Цивільних практично не обмінюють. Він не хворий, не має дітей, тому тут теж не може бути якихось поблажок, — говорить вона. — Але ми робимо різні акції, на яких наголошуємо, що Богдан — митець і що то була саме мистецька акція протесту".

23 серпня 2022 року "Укрзалізниця" запустила "Потяг до перемоги", вагони якого розмалювали українські митці. Один з них розписали на честь Богдана Зізи."Після того, як Росія повернула Нарімана Джеляла (28 червня Україна повернула з полону заступника голови Меджлісу Нарімана Джеляла — ред.), у нас знову зʼявилася надія, — говорить Олександра. — Богдан і Наріман сиділи в Сімферополі в сусідніх камерах. Це дуже щемлива історія, тому що Наріман за цей час став йому другом і наставником".

Богдан в ув’язненні теж намагається боротися. Після вироку він оголосив 17-денне голодування, вимагав випустити всіх політв’язнів, позбавити його російського громадянства, насадженого насильно. Принципово перейшов на українську мову.

"Для мене загадка, як можна мати так багато оптимізму та віри, особливо в російській в’язниці, де тебе катують. Я пишаюся Богданом. Він митець, а не терорист. Вірю, що його вдасться повернути раніше, ніж через 15 років", — говорить Олександра.

Анатолій Левченко: "Я годинами переповідав їм зміст моїх вистав"

Театральний режисер із Маріуполя провів 10 місяців у російському полоні. Його звинувачували в екстремізмі, зокрема і за українські вистави.

Напередодні повномасштабного вторгнення Анатолій Левченко готував прем’єру — комедію "Чи бачиш ти світло в кінці тунелю?". Вона мала відбутися 25 лютого 2022-го.

"Це українська п’єса, її написала Неда Неждана. З 1994-го до 2020-го я працював у маріупольському драмтеатрі. Це був один з трьох театрів України, які мали офіційний статус російського. А Маріуполь вже пережив окупацію! Я просто виступав за те, щоб прибрати з назви "російський" і щоб почати ставити п’єси українських драматургів, — каже Левченко. — Коли став головним режисером, поставив дві казки українською, виставу "Слава героям!", поетичну композицію про Стуса і Сосюру. А потім мені не продовжили контракт. До речі, директор театру нині працює на окупантів".

Після цього Левченко заснував власний театр — український.

"Він був на проспекті Миру, поруч із площею Свободи, що символічно, бо в Маріуполі зараз ні миру, ні свободи, ні українського театру. Ми ставили виставу про Голодомор, робили концерти для військових, вертепи. У нас був просвітницький репертуар", — говорить режисер.

В Маріуполі він з дружиною, 92-річною тещею, та сином з аутизмом жив неподалік від драмтеатру.

"На початку березня росіяни почали зачищати центр міста саме з нашого кварталу. Кілька тижнів точилися бої, ми бачили, як танки обстрілюють будинки, — розповідає Анатолій. — Невдовзі теща померла, я поховав її у дворі".У травні родина Левченків вирішила виїжджати, але для цього треба було пройти фільтрацію. Анатолій каже, на нього було кілька доносів, але прийшли до нього саме після фільтрації: "20 травня 2022-го. Я був вдома з сином. Окупанти приставили мені пістолет до живота, вдягли пакет на голову і повезли".

Режисера кілька годин тримали у Маріуполі, а тоді вивезли у Донецьк.

"Там зі мною проводили "бесіду", — розповідає Левченко. — Ставили багато питань по виставах. Для них сама назва "Слава героям!" — вже свідчення, що я ворог. Я годинами переповідав їм зміст вистав. Ще питали, чи я брав участь у мітингах, шукали щось у соцмережах — і знайшли. Ще до повномасштабної війни я запостив малюнок, де закохана пара дивиться на палаючий Кремль. Вони вчепились у це — екстремізм, тероризм. Казали, або зізнаєшся, або розстріляємо".

Левченко провів у російському полоні майже 10 місяців — два ізолятори Донецька та місяць у тюрмі "Ізоляція". 9 березня 2023 року його випустили під підписку про невиїзд. Влітку він з родиною нарешті виїхав з окупованого Маріуполя.

Зараз Левченко ставить вистави у Кропивницькому та Києві, й працює над власною п’єсою.

"У полоні я багато слухав і спостерігав, спілкувався з ув'язненими, крім тих, хто називав українців нацистами. Цей досвід використаю у п’єсі. Це буде не документальна вистава, а фантастична, але я вкладу у неї реальні переживання й думки", — говорить режисер.suspilne.media