Олешки. Евакуація попри заборону

Створив групу, яка пов’язує тих, кому потрібна допомога, з тими, хто може і хоче допомогти, чоловік на ім’я Ярослав.

«Я взагалі не волонтер, — з цих слів починає він свою розповідь. — В Олешках на той момент перебувала близька мені людина, і її треба було якось рятувати. А російське МНС нічого не робило, окупаційна влада евакуацію не оголошувала — просто залишили людей на смерть».

Зараз координатор групи зізнається, що дуже втомився морально і фізично, що перші 5 діб провів без сну, весь час був біля екрана, на зв’язку, що було багато нового й незрозумілого, і що він узяв відпустку, аби мати можливість рятувати земляків.

Згуртувалися блискавично

Сам Ярослав перебуває дуже далеко від місця трагедії – він 5 років як працює в Європі, періодично приїздить в Україну. Буквально за місяць до початку повномасштабної війни він вчергове поїхав на роботу до Німеччини та мріяв остаточно повернутися додому на Новий рік, бо дуже скучив за батьківщиною.

У день підриву Каховської ГЕС він одразу став писати в соцмережах про трагедію, про те, що людей треба рятувати. Інформація дуже швидко поширювалась, оскільки тих, кому треба було рятувати своїх родичів, було дуже багато. Тож ввечері він створив у телеграмі групу, де згуртувалися всі, хто хотів допомогти постраждалим.

Швидко додалися волонтери, які запропонували залучити ЗМІ, і з кожним днем до спільної роботи долучалося все більше й більше людей. Айтівці допомагають модерувати чат, складати списки, вносити дані. Одні волонтери займаються автобусами, інші – гуманітарною допомогою, треті – човнами. Сам Ярослав, як місцевий, узяв на себе питання логістики та розроблення евакуаційних маршрутів. У процесі евакуації постійно задіяно більше ніж шість десятків добровольців, обов'язки чітко розподілені, кожен знає своє місце і свою відповідальність, створений цілий комплекс робочих чатів, у яких вирішуються ті чи інші питання — одним словом, робота налагоджена настільки добре, що механізм уже працює і без координатора. Проте через нього проходить уся інформація, він у курсі всього, що відбувається більш ніж за тисячу кілометрів від нього.

Допомоги просили не лише олешківці, бо багатьом людям, особливо в селах, звернутися не було до кого. Тож волонтери взяли під своє крило фактично весь лівий берег, окрім Каховки, бо там свої волонтери працювали.

Головна проблема – росіяни

На відміну від росіян, які намагалися нажитися на трагедії (а такі випадки фіксувалися), українські волонтери проводять дійсно безплатну евакуацію. На питання, як вирішуються фінансові питання, бо ж як не крути, пальне потрібне, Ярослав відповів:

«Я ніколи не займався волонтерством, досвіду в цьому  не маю – усе це забезпечують люди, які одразу долучилися до справи. Я неодноразово консультувався з ними, ставив питання, чи потрібні гроші, чи потрібний збір. Вони сказали: ні. Можливо, вони самі якийсь збір робили. Та якщо потреба у грошах буде, я офіційно оголошу про це у групі. Насправді ж головна проблема пов’язана не з коштами, а з військовими, з російським МЧС і з окупаційною адміністрацією».

Проблеми – це допуск автобусів, гуманітарних вантажів, доставляння за призначенням. На один з пунктів, куди волонтери привозили гуманітарку, прийшли російські військові разом з адміністрацією. Найімовірніший, цю допомогу будуть роздавати росіяни – але вже від свого імені. Також велика проблема в тому, що в самі Олешки зараз дістатися не можна.

Українські волонтери діють незалежно від загарбників і не співпрацюють з окупаційними структурами, єдиний випадок був у перші дні, коли рятувати людей потрібно було терміново – тоді росіянам надали списки тих, хто конче потребував допомоги, але чи їздили окупанти по тих адресах, чи рятували людей, інформації Ярослав не має.

Шляхи порятунку

Звісно, розкривати усі секрети (а вони є) координатор проєкту евакуації не може, але про деякі нюанси евакуації він розповів.

У перші дні автобуси не організовували, бо стояла задача просто врятувати людей і відвезти на сушу – в Олешках це був центр міста, з населених пунктів, які розташовані між Олешками та Голою Пристанню, людей перевозили на суходіл у Голу Пристань. Далі люди якось самі самоорганізувалися: розселялись у школах, у багатоповерхівках, у лікарнях. Місцеві допомагали одне одному.

Окупанти два дні нічого не робили – лише на третю добу, коли преса підняла галас, начебто отямилися. Вони постійно перешкоджали евакуації, розповідає Ярослав:

«Росіяни волонтерів не впускали, зупиняли автобуси, розвертали човни й не давали потрапити в необхідні місця. На цей час є автобуси, які возять, наприклад, з Голої Пристані на Скадовськ або Крим. А до Олешок взагалі неможливо ніяк прорватися, ми пробували якось це питання вирішити, але поки не виходить взагалі ніяк. Ми можемо доїхати до Раденська й забрати людей звідти, а людям треба якось дістатися до того ж Раденська. Росіяни мало того, що  не евакуювали людей, нічого не зробили, та ще й заважають тим, хто це робить. Це геноцид».

Вгору

P.S. Близьку людину чоловіку вдалося вивезти до ЄС, тож зараз стоїть завдання допомогти всім іншим.