"Найскладніший період ми вже прожили". Історія військового з Херсонщини, який переніс понад сто двадцять операцій

Більш ніж 120 операцій переніс за рік військовослужбовець родом з лівобережжя Херсонщини Олександр Безверхній. Поранення чоловік отримав на Донеччині під час евакуації побратимів. Зараз Олександр проходить реабілітацію та чекає на протезування.

Військовий Олександр Безверхній пережив понад 120 операцій, 180 наркозів й п'ять сепсисів після поранення під Часовим Яром на Донеччині. Він отримав його 22 січня 2022 року, коли вивозив побратимів з лінії зіткнення. Олександр — водій-механік.

"Ми вивозили трьохсотих, двохсотих безпосередньо на стабпункт і повертались на свою роботу. Ніч, черговий виїзд, вийшли на рацію — тяжкий трьохсотий. Ми виїхали, пішли назустріч допомогти, бо хлопці не могли тягнуть. Виносили дядька, так трохи невдало в нас вийшло, трохи винесли, ну і накрили нас. Так влучно накрили, на тому вся моя пам'ять і закінчилась", — згадує військовий.Олександр втратив обидві ноги та отримав опіки. Три місяці перебував у медикаментозній комі. Потім розпочалась стабілізація.

"Одразу дуже схуд, дуже втратив багато ваги. Дуже багато було пересадок шкіри. Нам казав пластичний хірург, один з найкращих в Україні, що це, так можна сказати, хірургічна перемога", — говорить Олександр.Завжди поруч із пораненим чоловіком дружина Юлія. Родина виїхала з окупованого лівобережжя Херсонщини до Тернополя через два місяці після початку повномасштабного вторгнення. За рік Олександр приєднався до лав Збройних Сил України.

"Найскладніший період ми вже прожили. Це був період між небом і землею, в прямому сенсі цього слова. З тим, що пройшов Саша, 90% людей не виживають. Ми шукаємо сили один в одному — він підтримує мене, я підтримую його, і в нас такий баланс один з одним. І донька — вона рятує в цій ситуації", — говорить Юлія.Ніколь зараз живе з бабусею у Тернополі. Олександр не бачився з донькою п'ять місяців, але спілкуються щодня.

"Донька кожного дня дзвонить. Тільки я не беру слухавку, дзвонить до дружини, і в неї перше питання : "Мама, де папа?" Ну, ми їй голову постаралися забити танцями, всякими розвагами, щоб вона менше думала, що батьків немає поруч. Їй п'ять років, а уже медаль додому принесла. То бабусі сказала, що "мені ця медаль не потрібна, то я папі заробила". То досить тяжко таке чути від дитини", — говорить військовий.Наразі стан Олександра стабілізувався й попереду й нього наступні етапи лікування.

"Зараз масаж і реабілітація-реабілітація. Кукси вдалося лікарям зберегти. Будемо пробувати протезуватися. Хочеться знайти щось краще, тому що не хочеться зробити протези, щоб вони стояли в кутку. Ми обговорювали такі питання навіть з представниками Америки, щоб полетіти в Америку, протезуватися. Знаємо, що там одне з кращих обслуговувань, одна з кращих протезних організацій", — говорить Юлія.

Зараз Олександр пересувається на кріслі колісному. Говорить, його підтримують багато людей, серед яких й побратими.

"Зв'язки підтримую усіма хлопцями. Допомагають і мені, і я чим можу їм допомагаю. У нас дуже дружні у всіх стосунки. З усіма спілкуємось, ніхто нікого не забуває", — каже військовий. 
suspilne.media