На Херсонщині попрощалися з відомим аграрієм Миколою Шмигирівським.

Несподівано і трагічно, на злеті нових планів і нової посівної обірвалося життя Миколи Павловича Шмигирівського — одного з найкращих господарників не лише Херсонщини, а усього Північного Причорномор’я.

Уперше за кілька десятків років сівачі вийдуть у степ без його настанови і його простого селянського благословення: «Ну з Богом, хлопці!».

Сумом оповиті поля, які він об’їздив і сходив, які достеменно знав і без них не уявляв іншого життя, відкинувши мрії і пропозиції про відірвані від неї, землі, керівні висоти, хоч були і вони. Але то була необхідна для глибинного району тимчасовість, де вода, як і хліб, на вагу золота. Вода, хліб і душі людські.

Микола Павлович Шмигирівський народився 12 жовтня1953 року в селі Верхні Торгаї Нижньосірогозького району. Тут народилися й жили діди та батьки. У 22 роки прийняв керівництво бригадою, а згодом очолив колгосп, був головою державної адміністрації
Нижньосірогозського району, заступником директора сільськогосподарського підприємства «Новопетрівське».

Обирався депутатом обласної і районної рад. Торік йому присвоєне звання «Почесний громадянин Нижньосірогозького району».
Микола Павлович жив для людей, передовсім — простих. І це не перебільшення. Свою життєву позицію пояснював теж просто: «Важко й боляче дивитися у вічі тим, хто пам’ятає тебе малим хлопчиськом, хто своїми руками чесно ростив хліб, дітей, плекав цю землю для нас, любив цей нещадний, бо безводний, степ. Як не зробити всього, що можеш, для цих людей»?.. І він робив, завдячуючи вродженій селянській мудрості, помноженій на авторитет і людяність, мріючи бачити свій отчий край заможним і розквітлим. Робив не за нагороди. Навпаки!

Козацького кореня і духу, Микола Павлович не переносив командно-адміністративної системи, яка йшла врозріз із його баченням конкретної ситуації.

Ще за колгоспних часів не боявся Шмигирівський непокору виявляти. І та непокора — не поза, а він же, здоровий, успадкований від батьків, дідів і прадідів глузд. Оголошує район твердий графік сівби, а він, маючи професійні агрономічні знання, той графік… зриває, бо сіяв не тоді, коли начальство веліло, а тоді, коли земля казала: «Зараз можна…». У підсумку — три догани за одну посівну з занесенням в особову справу. Три!

Але Миколі Павловичу ті давні догани були, як іншому нагороди. Такий-от непоступливий характер мав чоловік!
І так — в усьому, а передовсім у найсвятішому — підході до землі та людей, про технології в полі й достаток у домі людей, котрі більшу частину свого життя проводять у безводному степу.

Якось зайшла мова за парові площі, які для зони ризикованого землеробства — гарантія врожаю. Але ж побутувала серед аграрного люду, особливо ж молодого призову, і така думка: «Тримати пари без державної допомоги — собі на збиток…».
Микола Павлович аж скипів: «Я з такою думкою не згоден. Зовсім не згоден! Треба ж рахувати не лише витрати. Приклад? Будь ласка! У нашій зоні ризикованого землеробства саме за рахунок пару ми з честю виходимо з найскладніших ситуацій. На пару той же рапс дає по 30—35 центнерів зерна з гектара, а на богарі 10—12. От і рахуйте… Пари — це гарантія урожаю за будь-якої погоди. Скажу більше: ми колись за рахунок парів усього за два роки стали на ноги. За два роки! Які ще доводи треба?..».
Микола Павлович був із тих аграріїв, котрі щиро вболівали за те, щоб земля, полита кров’ю і потом пращурів, не стала легкою здобиччю хижих чужоземних «орлів». За кілька місяців до запровадження в Україні ринку землі казав: «Відкривати ринок землі моментально, бо так вимагає Захід, небезпечно, навіть дуже небезпечно! У такому випадку в народі кажуть: сім разів відміряй… А ми ще одного разу, по суті, не відміряли. Запитую: є кадастрова оцінка землі? Та нема! І багато чого нема. Повірте, нам, які виросли на цій землі, доля села болить. А, в тих чужаків, душа болітиме? Та ніколи! А ми… з’явилися якісь кошти — виділяємо і на дорогу до основної траси, і на лікарню, і на військкомат…».

Він був справжнім селянським лідером, особистим прикладом показуючи, як можна і треба вести у нинішніх складних економічних умовах країни, та ще й у посушливому степу, аграрне виробництво.

Створивши разом із сином Павлом на «реформованих» колгоспних руїнах сільгосппідприємство «Новопетрівське», він до останніх днів свого життя залишався заступником директора. Власне — правою рукою нового покоління хліборобської династії Шмигирівських, бо уже й внук Миколи Павловича Микола пішов стежкою діда і батька.

Стежкою, яка ніколи не заросте…

Микола Шмигирівський завжди виявляв щиру приязнь до людей, приймав близько до серця їхні біди, турбувався про них. Згуртував фермерів на поміч багатьом лікарням. Не проходив повз жодну значиму подію у житті громади Нижньосірогозщини. Був активістом Херсонського земляцтва, відстоюючи інтереси аграріїв на всіх можливих рівнях. Не випадково у колі його знайомих та партнерів — впливові політики й журналісти, високопосадовці та бізнесмени. І всім їм, напевно, не вистачатиме кремезного степового козарлюги, котрий умів насолоджуватися кожною хвилиною життя, був у захваті від природи рідного краю і вмів передати цей захват іншим.

Прощавай, друже. Земля тобі пухом!

О. С. САМОЙЛЕНКО, М. П. РОЖКО, А. В. КУЧЕР, Ю. В. ГУСЄВ, О. П. ГОНТАР, С. В. ДІДЕНКО, А. В. ЖУПИНА, В. Ф. ЄРМОЛЕНКО, С. С. КАНІСТРАТЕНКО, В. І. ЦИГАНОК, В. І. КОВАЛЕНКО, О. П. МАЗУРЯК, А. П. ЮРЧЕНКО, В. Ф. ХОДАКОВСЬКИЙ, Л. М. БАРБІН, В. Ф. БІЛОКОНЬ, Л. І. ВЕЛИЧКО, В. В. БЄЛОУСОВ, А. І. ПОДОФА, В. Г. ПІДДУБНЯК, М. В. ФІЛІПОВ, М. М. МІЩЕНКО, С. С. ЯНОВСЬКИЙ, І. І. ШОКАРЄВ.

newday.kherson.ua