Все новости Херсона

Лента новостей
Общество
Місце дії. Великий репортаж із Херсона
26 мая 17:10
873
Місце дії. Великий репортаж із Херсона

Місце дії. Великий репортаж із Херсона

У Херсоні, який росіяни щодня обстрілюють з усіх видів зброї, живе близько шістдесяти тисяч осіб. Євгеній Сафонов та Юлія Кочетова поїхали туди, щоб зрозуміти, хто ці люди і чому вони залишаються в місті

Рішення про те, чи можна нам із фотографкою Юлією Кочетовою в'їхати в Херсон, ухвалює солдат на блокпості. Уважно вивчивши наші паспорти, прескарти та дозвільні документи, він насуплюється, суне під каску телефон і відходить від нашої машини. Його суворе обличчя мені знайоме. Від початку великої війни я тричі перетинав цей блокпост. Уперше — в листопаді 2022 року, за день по звільненні Херсона.

У січні 2023 року я влаштовував фотовиставку «Разом незламні» на херсонському вокзалі. За пів року — повернувся, щоб задокументувати наслідки підриву Каховської ГЕС. Мені як людині, у чиєму паспорті Херсон вказано як місце народження, потрапити в це багатостраждальне місто завжди було простіше, ніж більшості колег. Херсон сьогодні — не те що прифронтове місто, він буквально визначає лінію фронту своїми набережними, пляжами, портами та причалами. Типовий звіт з міста за добу: «Ворог здійснив 82 обстріли, випустивши 342 снаряди.

Є влучання в об'єкти критичної інфраструктури, адмінбудівлю та магазин. Одна людина загинула, ще одна дістала поранення». Перебувати в Херсоні небезпечно. Проте зараз тут проживає біля шестидесяти тисяч людей, п'ята частина довоєнного населення. Чому вони лишаються? Чим заробляють собі на життя і як проводять дозвілля мешканці міста, комендантська година в якому починається о восьмій вечора? Для кого працює херсонський пологовий будинок? Ми з Кочетовою хочемо все це з'ясувати і чекаємо, коли солдат на блокпості пустить нас у Херсон. Переконавшись, що в машині немає нічого забороненого, він повертає нам папери, наказує берегти себе та плескає по даху.

Чорнобаївка. Село-герой


Не доїжджаючи до Херсона кілька кілометрів, ми зупиняємося біля літака-пам'ятника, який височіє над двома покажчиками: «Аеропорт» і «Чорнобаївка». Поки ми надіваємо бронежилети і каски, позаду зупиняється машина. З неї вискакують троє хлопців та прямують до вказівника «Чорнобаївка». На його фоні вони по черзі фотографуються, позуючи з напруженими біцепсами. Ми всі стоїмо на краю льотного поля — історичного місця, де стався епічний розгром путінських військ.

У лютому 2022 року, вже окупувавши Херсон, росіяни прагнули якомога скоріше сунути далі на захід. Перекидати сили із Криму на правий берег Дніпра наземними шляхами було вже неможливо — до Антонівського мосту і Новокаховської переправи добивали українські «Смерчі» з Миколаєва. Для повітряного ж сполучення ворогу конче був необхідний Херсонський аеропорт. Тут, на летовищі біля Чорнобаївки, росіяни розмістили командні пункти, склади з боєприпасами, вертольоти та наземну техніку. За вісім місяців ЗСУ атакували базу окупантів понад двадцять разів. Голіаф упав. Не зумівши закріпитись у Чорнобаївці, окупанти були змушені тікати з правобережжя Херсонщини. 

Ми з Кочетовою заїжджаємо в уславлене село. Мені тут все досі знайоме — у дев'яностих мої батьки, обидва військові, служили у вертолітному полку, що базувався неподалік. У цьому селі я пішов у третій клас. Тепер ми їдемо до Галини Синюк, шкільної вчительки, з якою я зберіг зв'язок.

Галина Григорівна вітає нас, розкинувши руки, у своїй хаті, просторій і доглянутій. Тут-таки її чоловік Микола і — раптово — юрба дітей. З'ясовується, після того як у сільську школу прилетіла ракета, весь четвертий «Б» ходить на уроки до Галини Григорівни додому. Під навчальний клас вона відвела найбільшу кімнату: тут парти в три ряди, маркерна дошка, екран із проєктором і мурована піч, завішана дитячими малюнками.

Ми з фотографкою опиняємось у кільці школярів і школярок, що аж пружинять із цікавості. Найросліший хлопчина робить крок уперед: «Можна вас обійняти?» Дівчина з косою підхоплює: «І мені!» За мить нас знерухомлюють обійми всього четвертого «Б». 
Після того, як в чорнобаївську школу влучила російська ракета, вчителька молодших класів Галина Синюк проводить уроки у власному будинку.
Відправивши дітей за парти, Галина Синюк влаштовує нас на кухні, де її чоловік уже заварює чай. Я описую сцену, побачену біля знака-покажчика, і питаю, як це — жити в селі-легенді. 

— О, в паспортному столі в Тернополі, куди ми виїхали з окупації, люди з інших відділів прибігали подивитися на людину «з тієї самої Чорнобаївки», — сміється Микола. 
— А я вирішила не стригтися, поки Чорнобаївку не звільнять, — згадує Галина. — Але в якийсь момент зрозуміла, що не можна такою зарослою вести онлайн-уроки, і прийшла в перукарню. Майстриня, дізнавшись, звідки я, запитала: «Ви пишаєтеся?» Я пояснила: може, й буду колись, а поки — це настільки болить, що, крім цього болю, нічого й не відчуваєш. 

Коли Чорнобаївку визволили, Галина та Микола залишили двох синів-підлітків у Тернополі, де ті вже почали навчання, а самі повернулися. Діти відмовляли, але Галина сказала, що як не повернеться — помре.

Сьогодні, за її прикидками, у Чорнобаївці живе чверть довоєнного населення. Хтось виїхав під час окупації, хтось — після. При цьому багато хто, як і Галина, повернувся, не витримавши життя далеко від домівки: в чужій хаті, без роботи. Я питаю, яка робота є в Чорнобаївці.

— У нас АТБ нещодавно відкрили, — каже Галина і, поміркувавши, додає: — Ще городами люди займаються... Загалом, якась робота є.      

Сама вона, крім шкільних занять у власному будинку, регулярно дає онлайн-уроки української мови — тим чорнобаївським дітям, хто зараз живе в інших областях України чи за кордоном. 

— Взагалі, це дуже небезпечно, — каже вчителька, киваючи в бік класної кімнати, де вже наростає дитячий галас. — Навколо постійно прилітає. Нещодавно влучило в будинок неподалік: чоловік зайшов до ванної та вже не вийшов. 

Щоранку Галина з дітьми моляться, щоби благополучно прожити день. 23 листопада 2023 року, коли Чорнобаївка з ранку до вечора перебувала під щільним обстрілом, учителька вивела клас у коридор, де вони весь день стояли, обійнявшись, читали молитви та співали псалми. 

Коли ми з Кочетовою допиваємо чай, Галина Синюк виводить нас до дошки. 

— Слава Україні! — вигукує вчителька.
— Героям слава! — хором відповідає клас.
— Слава нації! — продовжує Галина Григорівна.
— Слава четвертому «Б»! — кричать діти.  

Я запитую, хто ким хоче стати. З'ясовується, що Іванко та Мишко хочуть стати поліцейськими. Кочетова уточнює, чи не для того, щоб виписувати їй штрафи за неправильне паркування. Клас у захваті від цього жарту, всі регочуть. 

Ясміна мріє стати фотомоделлю. Коли Чорнобаївка була окупована, вона із сім'єю виїжджала в Італію, сумувала там за друзями і тепер радіє, що повернулася, — у Чорнобаївці їй краще. Дар’я хоче стати дизайнеркою, їй подобається прикрашати свою кімнату. Настя бачить себе професійною гандболісткою, до війни вона відвідувала секцію, але зараз спортзал зачинено. Марійка думає стати або дантисткою, або ветеринаркою — щоби в разі чого лікувати котиків, у неї їх два. 

— А мого собаку вбило осколком, — каже Мишко, майбутній поліцейський. — Барсик був білий-білий, як сніг. 
— А в мого друга дідусь поїхав у Херсон на базар, потрапив під обстріл і помер, — каже Платон.
— А коли ми з батьками сиділи в підвалі, ракета прилетіла до нас на подвір'я і в нас усі шибки вибило, — каже Іванко. 

Про смерть діти говорять, стишуючи голоси. Вони відчувають трагедію, але не надто усвідомлюють, наскільки далеке від норми те життя, яке вони проживають у Чорнобаївці. Четвертокласники цілком оптимістичні. Девіз, який вони проголошують хором: «Кожен день наближає нас до перемоги». Усі вони бачать своє майбутнє в рідному селі. Крім хіба що Ясміни — вона сумнівається, що зможе зробити кар'єру фотомоделі в Чорнобаївці. 
Наразі в Чорнобаївці мешкає біля чверті довоєнного населення. З тими школярами, які виїхали під час окупації або після звільнення села, через обстріли, Галина Синюк проводить заняття онлайн.
З початком великої війни Ясміна виїздила з родиною за кордон і тепер радіє поверненню в рідне село.

Поки Кочетова влаштовує Ясміні «професійну фотосесію», я під диктовку хлопців записую, скільки вони зібрали ЗСУ на дрони. Іванко хвалить Мишка за те, що той віддав на збір усі кишенькові накопичення. У відповідь Мишко хвалить Іванка за пожертвування грошей, отриманих на день народження.

Я помічаю, що чорнобаївські діти не по-дитячому чуйні та ввічливі одне з одним. Ми точно були іншими — колючими, забіякуватими. Можливо, тому що нам не доводилося, тримаючись одне за одного, молитися під обстрілами.

Благополучно пустивши під укіс денний розклад четвертого «Б», ми з фотографкою збираємося в дорогу. На прощання, звісно, обіймаємося з дітьми.

Джерело ресурсу

Війна знебарвила Херсон: вітрини задраєні, рекламні вивіски вигорають, стають блідими та нерозбірливими. Із загальної сірості вибиваються хіба що бетонні укриття біля зупинок — їх прикрашають строкатими муралами, ймовірно, для того, щоб конструкції не поглиблювали тугу своїм первісним виглядом.
Росіяни обстрілюють Херсон зі ствольної та реактивної артилерії, випускаючи десятки снарядів щодня. По місту розставлено близько двохсот мобільних бетонних укриттів.
Двір будинку на вул. Чорноморській 16, де внаслідок вибуху дістала поранень посіпака російських загарбників, колаборантка Тетяна Томіліна (за окупації керувала захопленням Херсонського державного університету). 
Фасади будинків через один посічені осколками. Цілі вікна ще трапляються, але частіше вони забиті фанерою. Обабіч дороги виростають вали жухлого листя. 

Машин на дорогах так мало, що в якийсь момент Кочетова запитує мене, для кого я вмикаю поворотники. Про те, що життя в місті все ж є, натякають хіба що працюючі «Сільпо», заправка та відділення «Нової пошти». Також віднедавна в Херсоні запрацювало радіо X-ON, перша і поки єдина місцева станція.

— Звісно, на Херсон говорять й інші станції, але це все ретранслятори. А ми ж, на відміну від них, тут базуємося. Часом навіть у прямому ефірі кажемо: «Люди, будьте обережні, тривають обстріли». Бо ми їх самі чуємо, — розповідає засновниця радіо X-ON Катерина Цимбалюк, заводячи нас у невелику, завішену шумоізоляційними шторами студію. 

Катерина відповідає за музику, яка поки становить 70% ефіру. Просто зараз X-ON програє щось із «Жадана і Собак». Тут ставлять взагалі «все, що не махрова попса»: Rammstein та Prodigy межуються з Христиною Соловій та «Братами Гадюкіними».

— Іноді, звісно, вигрібаю від нашого продюсера Дениса Сергійовича, мовляв, це не наш формат, таких форматів взагалі не існує! А я кажу: плювати, в нас — існує! — посміхається Катерина. 

Інформаційний блок готує її співведуча, журналістка Тіна Федорчук. Крім новин, скоро з'являться інтерв'ю з представниками місцевої влади, військовими, волонтерами та лідерами думок, до яких Тіна відносить насамперед письменників та істориків.

— О так, — запевняє Тіна, коли я піднімаю брову. — Для краєзнавців настав зоряний час! Адже люди всерйоз зацікавились історією Херсонщини.
— Раніше був один наратив: місто заснувала Катерина Друга, і ми повинні їй кланятися довіку, — підключається пані Цимбалюк. — Але ж раніше тут були і Кам'янська Січ, і Олешківська Січ. А до того — поселення греків. От ми й витягуємо всі ці знання на поверхню. 
Ведучі наразі єдиної херсонської радіостанції X-ON Тіна Федорчук (ліворуч) та Катерина Цимбалюк (праворуч) раздають в ефірі позитив та разом із краєзнавцями розповідають слухачам про історію міста.  
Під час окупації Тіна Федорчук знімала репортажі з Херсона для «П'ятого каналу». Тривалий час виходила в прямі ефіри, не закриваючи обличчя. У вересні зрозуміла, що надалі залишатися в місті не може. Російські військові, згадує Тіна, були всюди й нагадували тарганів на брудній кухні — бачити їх було бридко.

Дорога на підконтрольну Україні територію тривала місяць. Два дні вони з чоловіком добиралися до пропускного пункту в селищі Василівці, Запорізької області. Два тижні простояли в черзі, але виїхати не змогли — росіяни відправили їх на фільтрацію в Токмак. Оформлення перепустки та зворотний шлях до Василівки через низку блокпостів потребували ще два тижні. Ночувати на узбіччі було заборонено — доводилося шукати житло в навколишніх селах. Тіна згадує, що чимало біженців не витримували випробування: хтось повертався у розпачі, хтось — через те, що закінчувалися гроші. Траплялося, що в розпечених на сонці машинах помирали люди похилого віку.
Катерина Цимбалюк залишалася в Херсоні протягом усього строку окупації. До останнього ходила на антиросійські мітинги, цілком усвідомлюючи ризики. Тепер, сміючись, згадує, як одягала ошатну спідню білизну — щоб у разі чого тіло мало пристойний вигляд на впізнанні. Росіяни поводилися в місті впевнено, демонструючи, що вони справді тут назавжди. 

— Тому 11 листопада стало для нас сюрпризом, — згадує Катерина. — Незадовго до цього я бачила, як вулицею Перекопською в бік Антонівського мосту рухалася нескінченна колона пожежних машин і швидких. Я тоді не зрозуміла, що це вони наостанок вивозять комунальний транспорт. 

Незабаром після звільнення Херсона Катерина зрозуміла, що в місті утворився інформаційний вакуум, і якщо не заповнити його достовірною інформацією, там буде вороже ІПСО. Так у Цимбалюк, яка має досвід роботи на радіо і ТБ, народилася ідея радіостанції. З'явилася команда, спонсори. Спочатку запустили онлайн-радіо, потім отримали FM-хвилю. 

Ведучі кажуть, що головне завдання X-ON — крім краєзнавчого просвітництва, давати людям позитив — той ресурс, без якого не перемогти. В умінні знаходити позитив у навколишній реальності Катерина й Тіна досягли майстерності. Зачинено кінотеатри — зате вони працюють в Миколаєві, що в семидесяти кілометрах від Херсона. Немає барів і ресторанів — зате є настільні ігри та читання вголос.

— Чоловік нещодавно каже: «Пам'ятаєш, ми серіал дивилися?» А я: «Який серіал, це я тобі книжку читала!» — сміється Катерина. 
Чому вони залишаються в Херсоні? Це запитання Катерина вважає інтимним і взагалі таким, яке ставити херсонцям не слід. Кожен має свою вагому причину. Хтось не може виїхати через літніх батьків. Хтось вважає за потрібне залишатися — поки тут є люди, місто живе і тримається. Хтось не уявляє життя поза домівкою. Катерина точно знає, що тут, нехай і під обстрілами, вона буде щасливішою, ніж будь-де.

Шкарпетки із сюрпризом


У Херсоні закрилися майже всі кафе, зате є кав'ярні. У закладі «11/11» пахне кондитеркою і свіжомеленим кавовим зерном. Єдині відвідувачки, дві жінки, про щось жваво розмовляють. На столі перед ними капучино і розпакована коробка шоколадних цукерок. Марина та Ганна погоджуються відповісти на запитання. Я цікавлюся про роботу в Херсоні.

— Я мешкаю в приватному будинку, там її вистачає. Троянди, ягоди… — відповідає Марина і посуває до мене коробку цукерок.
— Вирощуєте троянди? — я знаю щонайменше про одну працюючу квіткарню в Херсоні й вирішую, що вийшов на постачальницю. 
— Чому одразу «вирощуєте»? Вони самі ростуть, — хитро усміхається Марина.
— Троянди росли, ростуть і ростимуть, — втручається Ганна з інтонацією вчителя, що пояснює фундаментальний закон природи. — Ми як жили, так і живемо!
Херсонки Ганна (ліворуч) та Марина (праворуч) у кав’ярні «11/11».
Марина згадує, як під час окупації до її сусідки зайшов взвод російських солдатів. Побачивши затишно облаштоване подвір'я, вони були спантеличені: «Навіщо?» Сусідка спробувала пояснити, що просто так, для краси. Ще не перетравивши відповідь, росіяни помітили у дворі бігля і ши-тцу: «А це навіщо?!»

— От я й про троянди кажу: вони просто так, для краси, — сміється Марина і, витримавши паузу, прибирає усмішку з обличчя. — А якщо серйозно, то ми всі працюємо — допомагаємо нашим хлопцям на тому березі (військовим, що утримують плацдарм на лівобережжі — прим. авт). Готуємо закрутки, робимо тушонку, одяг збираємо.
— У нас усе місто — кого не спитай — забезпечує хлопців. Цілими кварталами люди організовуються і працюють, — підключається Ганна. — Човни, машини, дрони — це ж усе витратні матеріали. Ось зараз збирали на ці... чоботи до пояса... на заброди!

Жінки уникають розмови про власний заробіток. Це наче непристойна тема, коли є по-справжньому нагальна — потреби захисників. Щодо Ганни, то вона відповідає за постачання шкарпеток. Просто зараз у неї заготовлено на відправку 60 пар. Є екземпляри, які ми з фотографкою мусимо побачити, тому Ганна веде нас до себе. Вона живе в багатоповерхівці неподалік, очолює тутешнє ОСББ. У невеликому приміщенні на першому поверсі облаштоване її робоче місце, а тепер ще й склад шкарпеток. 

Ганна координує в'язальниць, які забезпечують регулярні поставки на фронт. Хазяйновито закопуючись у коробки, вона витягує з них стоси шкарпеток. 

— Оці дівчата передавали, здається, з Франції. А ці — в'яже бабуся з нашого будинку, їй майже вісімдесят, ходить уже поганенько. А це — шкарпетки-чоботи, вони стоять!

Анна впевнено ставить їх на стіл. Шкарпетки справді стоять.

Ще є шкарпетки з молитвами та шкарпетки зі знанням англійської мови — їх в'яже вчителька зі школи №27. Нарешті Ганна знаходить ті, заради яких нас покликала: кожна пара скріплена мініатюрним бантиком. Жінка пропонує засунути руку всередину виробу. Я підкоряюся і намацую в кожній шкарпетці цукерку. Ганна запевняє, що від такої милоти тремтять щелепи навіть у найсуворіших бійців.
Шкарпетки для ЗСУ
Як очільниця ОСББ Ганна знає статистику: до війни в її будинку було заселено 384 квартири, зараз — 282. Тобто виїхала лише чверть мешканців. Це нетипова для міста картина. За офіційними даними, у Херсоні зараз проживає 67 000 осіб (до війни — 300 тисяч). Багато хто виїжджає, але багато хто і повертається. Крім цього, кількість містян приростає і новонародженими херсонцями.

Тужся, Херсоне


Херсонський перинатальний центр №1 — п'ятиповерхова будівля, продірявлена в кількох місцях російськими ракетами. Я тут вперше від дня свого народження. Очільниця центру Світлана Кулініч — спокійна усміхнена жінка в напнутій на плечі кофті — зустрічає нас у своєму кабінеті.

Я кажу пані Кулініч, що ми хотіли б задокументувати в Херсоні появу нового життя. Що нам потрібна фотографія, на якій акушер переможно піднімає новонароджене немовля, ще прикріплене до матері пуповиною, сліпе і зморщене, яке видає свій перший крик, бажано на тлі вікна, з якого видно щось упізнаване: Пам'ятник першим корабелам або хоча б Драмтеатр імені Куліша.

Світлана Кулініч, уважно подивившись на нас поверх окуляри, попереджає, що краєвид із вікна організувати не зможе: через обстріли пологи тепер приймають у підвалі. Щодо решти, то їй потрібно зробити дзвінок.

— Артеме Юрійовичу, коли ми беремо двійню? — запитує Світлана телефоном і, отримавши відповідь, багатообіцяльно киває нам.
У Херсонському міському перинатальному центрі, який очолює Світлана Кулініч, до війни приймали в середньому 10 пологів на день. Зараз — десять на місяць.  
Під час однієї з ракетних атак були повністю зруйновані відділення патології та відділення для передчасно народжених дітей.
З міркувань безпеки пологове відділення облаштоване у підвальному приміщенні.
Пологовий будинок двічі потрапляв під російскі обстріли. Обійшлось без жертв, але у пожежі згоріло багато медичного обладнання, зокрема для лапороскопічних операцій. 
На випадок ракетної атаки безперебійну електрику в пологовому відділенні забезпечує потужний генератор.
До повномасштабного вторгнення у Херсонському перинатальному центрі приймали понад 1000 пологів та робили 2500 гінекологічних операцій.
Під час екскурсії розкуроченими поверхами пологового будинку ми знайомимося з Артемом Остапчуком, молодим акушером, чий життєвий досвід за останні два роки щедро збагатився драматичними історіями.   

Артем мешкає в Музиківці — селі, розташованому трохи північніше Чорнобаївки. Окупувавши Херсон, росіяни одразу ж блокували дорогу, що сполучає Музиківку з містом. Електрику відрізали, швидкі не випускали. У такій ізоляції село перебувало місяць. Третього березня о п'ятій ранку Артем разом зі ще одним акушером і фельдшером швидкої готувалися приймати пологи в односелиці. З інструментів мав тільки голкотримач, який залежався у шафі зі студентських часів. Із препаратів — тільки таблетки для скорочення матки. 

— Якби щось пішло не так, я б нічого не зміг вдіяти, — нажахано згадує Артем.

Пологи приймали при свічках, які взяли в місцевому монастирі. Приміщення опалювали генератором, маючи мізерний запас бензину. Народився здоровий хлопчик. Зв'язку з породіллею в Артема немає, але в сільській газеті він прочитав, що мати і син зараз у Польщі й у них усе гаразд.

Звільнення Херсона Артем Остапчук називає найщасливішим моментом у житті. Напруга, в якій вони жили в окупації, непередавана. Але відтоді драми в житті не поменшало. У пологовий будинок двічі прилітали ракети, щоразу в його зміну. Обійшлося без жертв, але в пожежі згоріло багато обладнання.  
    
Кочетова вирішує сфотографувати акушера на тлі руйнувань. Він погоджується, але зізнається: нещодавно знімався для іноземної преси, і, на його думку, кращого кадру вже не зробити — тоді на нього дуже вдало падав промінь світла крізь дірку в стіні, вийшов шедевр. Кочетова невдоволено сопе.
Лікар-акушер Артем Остапчук проводить складні гінекологічні операції і не має наміру їхати з міста, поки він потрібний на робочому місці. 
Світлана Кулініч веде нас на дах. Звідси відкривається краєвид на музично-драматичний театр імені Миколи Куліша і прилеглий до нього сквер. Посеред скверу — порожній постамент: статую засновника Херсона Григорія Потьомкіна вивезли росіяни. Разом із пам'ятником вивезли і самого Потьомкіна — череп і кістки князя, які 230 років зберігалися у склепі у Свято-Катерининському соборі (храм УПЦ МП).

Лівіше, за банями церков, видно портові крани. За ними — Дніпро і лівий берег. Десь там засів ворог. Ніби виглядаючи його позиції, пані Кулініч мовчки вдивляється вдалину. Становище її колективу складне. До війни вони приймали в середньому десять пологів на день, зараз — десять на місяць. Якщо породіль буде ще менше, пологовий будинок можуть закрити.

Поки в акушерів є робота. Двійню, яку незабаром належить «брати» Артему Остапчуку, виношує 39-річна Зарема. Отримавши звістку про те, що батько її дітей — військовий — зник безвісти на фронті, вагітна Зарема мало не зважилася на аборт. Та після розмови з лікарями вирішила все ж таки народжувати.

Малюки Зареми мають з'явитися на світ от-от. А поки роди не сталися, ми з фотографкою їдемо безлюдними центральними вулицями і зупиняємося біля кіноконцертного залу «Ювілейний». На будівлі та на площі перед нею — сліди ракетних ударів. Пусту площу перетинають троє: у хлопця пакунки з продуктами, дівчина веде на повідку бігля, старша жінка — чорного лабрадора. Раптом лунають вибухи: вихід чи десь прилетіло — не зрозуміло. Ні люди, ні собаки ніяк не реагують. 

Знайомий фотограф розповідав, що зустрічав у Херсоні дітей, які ганяють центром на самокатах, одягнені в бронежилети. Ми з Кочетовою не зустрічаємо у центрі дітей, але натрапляємо на компанію чоловіків, що грають у волейбол. Один — плечистий, із сивою щетиною — стежить за грою.

— Я пенсіонер. У мене дорослі діти, вони переїхали в Київ, — каже він, не відводячи погляду від спортмайданчика. — Гостював у них нещодавно, так не спав ночами. Не можу заснути в тиші, все чекаю, коли вже почне бахкати. Діти кажуть — не почне, спи. А я не можу, і край. Тут я звик: бахкає щоночі — засинаю як немовля.
У Херсоні майже не залишилося місць, не де нічого не нагадувало б про близькість фронту. На фото — майдан Свободи, центральна частина міста.
У лютому 2023 року російська ракета влучила у будівлю «Ювілейного», найбільшої у місті кіноконцертної зали.
Ті, хто пережив окупацію Херсона, вважають, що найгірший етап у житті міста вже позаду.
Чернігівські волонтери з благодійного фонду «Іскра» добра щодня доставляють до Херсона та околиць 700 кілограмів хліба, які роздають тутешнім мешканцям. На фото —  прилегле до Херсона селище Кіндійка, що в кількох кілометрах від Антонівського мосту.

Місто засинає


Ми зупиняємося на ніч вдома в Ніки Хаборської. Я познайомився з нею в Херсоні 6 червня 2023 року, у день, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС. Тоді Ніка з командою волонтерів евакуювала людей із затоплених будинків на вулиці Куліша. До цього вона жила в Лондоні, де працювала артдилером. Минулого літа дівчина приїхала в рідне місто, щоби відвідати котів. Коли стався потоп, долучилася до команди рятувальників, зустріла серед них своє кохання та вирішила не повертатися до Лондона. Згодом вона виявила, що в Херсоні мешкає багато сімей із дітьми, і тепер влаштовує херсонській малечі свята та заняття арттерапією в бомбосховищах. Обранець Ніки нещодавно пішов добровольцем на фронт. У перервах між волонтерською роботою вона організовує збори на потреби його підрозділу.

Ніка підтверджує слова вчительки Галини Синюк із Чорнобаївки: багато сімей виїжджали із Херсона, але повернулися, оскільки не витримали труднощів переселенського життя. Річ не тільки в жалюгідній сумі щомісячної допомоги для «внутрішньо переміщених осіб» (2000 грн для дорослого, 3000 грн для дітей та людей з інвалідністю), а й у ставленні до переселенців з боку деяких жителів тилових регіонів.

— Переселенці розраховують на співчуття і допомогу, а цього немає, — каже Ніка. — У нас багато хто не розуміє, як це — жити у прифронтовому місті, і як це — починати життя з нуля.     
 
Мені дістається кімната на другому поверсі, з вікнами на всю стіну, які дивляться просто на південь. Я спокійно засинаю без того, щоби бахкало. Зате близько четвертої ранку мене будять глухі вибухи, що лунають десь далеко. Щодоби ворог здійснює близько півсотні (та часом — понад двісті) обстрілів Херсонської області з «Градів», мінометів, гармат, танків і зенітних установок. Зазвичай третина з них припадає на Херсон. Прокинувшись, я вже чітко чую в небі свист пролітаючих снарядів.

На ранок я цікавлюся в Ніки, якою була інтенсивність нічного обстрілу — більшою чи меншою, ніж зазвичай. 

— Сьогодні не було обстрілу, — каже вона впевнено. 

Зваживши на мої круглі очі, Ніка зізнається, що вже не прокидається від звуків — тільки від вібрацій, коли прилітає зовсім близько.

Пташки, комашки, колаборанти


Унаслідок російських атак у Херсонській області пошкоджено 14 тисяч житлових будинків, 181 лікарню, 43 промислові об'єкти, 700 трансформаторних підстанцій, понад 850 кілометрів газогону. Пограбовано й розтрощено автобусні парки. І це далеко не повний перелік шкоди, загальну вартість якої нині складно обчислити. Самі лише збитки від підриву Каховської ГЕС становлять понад 146 млрд грн. При цьому переважна частина сільськогосподарських земель, які завжди були головним джерелом доходу для регіону, досі замінована. За рік після звільнення очищено тільки 80 000 га — 12 % деокупованої території.

Тікаючи, окупанти вивозили не лише матеріальні, а й культурні цінності. Так, обласна бібліотека ім. Олеся Гончара втратила рідкісні видання XVIII століття, краєзнавчий музей — колекції старовинної зброї та скіфського золота.

— Вивозили нумізматику, лапідарій (колекція старовинної писемності, виконаної на кам'яних плитах — прим. авт.) і все, що містить дорогоцінні метали, — розповідає Михайло Підгайний, старший науковий співробітник відділу природи в Херсонському краєзнавчому музеї. — Мою частину не чіпали. 

Раніше Михайло Підгайний, як сам каже, описував у музеї пташок, комашок, каміння, кістки. Він би і зараз це робив, але не може проводити спостереження на замінованих територіях. Тож поки допомагає історичному відділу: описує гільзи, уламки снарядів та інші артефакти війни, яким належить стати музейними експонатами. 

Дружина, донька й онук Михайла виїхали з Херсона. Він залишився в місті із зятем.

— Сидимо тут удвох, під стукіт 3D-принтера, який не вимикається цілодобово. Друкуємо всяке для армії, — він змовницьки усміхається.

У Михайла Підгайного борода, стягнуте у хвіст сиве волосся, за масивними окулярами — жвавий погляд, що спалахує щоразу, коли розмова заходить на тему, яка по-справжньому хвилює його.

Пана Підгайного щиро хвилює тема колабораціонізму. Допитливий розум ученого знаходить у ній завдання зі сфери психології та соціології — розв'язувати їх йому не менш цікаво, ніж розставляти на діорамі опудала степових тушканчиків.

Підгайний згадує, як шокувало херсонських колаборантів усвідомлення того, що їм доведеться тікати з міста. 

— О-о, це були такі трагедії, мало життя собі не вкорочували! — він заводить очі під лоба (здається, від насолоди).    

Немає міста, де обожнювали б українську армію так, як у Херсоні. Немає міста, де так би ненавиділи зрадників.

Під час окупації колаборанти зводили старі рахунки, доносили, діставали владу. Готові співпрацювати з окупантами знаходилися скрізь: серед шкільних вчителів, поліцейських, підприємців, посадовців, лікарів, журналістів. Чому?

Національність і мова точно не мали вирішального значення, вважає Підгайний. За його спостереженнями, коли симпатія до окупантів була щирою, вона виростала ймовірніше з ностальгії за совком. Але частіше колаборантами ставали не з ідейних, а з меркантильних міркувань. Наприклад, ті, кого — на їхню думку — утискали на службі, раптом бачили кар'єрні перспективи, вибивалися в начальники. 

Однак деякі метаморфози Михайло не може пояснити. Наприклад, випадок із Кирилом Стремоусовим — ексцентричним блогером, який обіймав посаду заступника голови окупаційної адміністрації та за неясних обставин загинув у ДТП за кілька днів до визволення Херсона.     

— Я був із ними добре знайомий, такий юнак світлий. Зі жвавим поглядом, правдошукач! Він же намагався повторити шлях Че Гевари, тільки поїхав на мотоциклі не з Аргентини до Мексики, а з Північної Америки до Південної. Такі проникливі вірші читав про Україну. Аж раптом дикі нісенітниці поверз. Як він до цього дійшов?! — дивується вчений.

Він має лише одне пояснення: Стремоусов, ставши батьком шістьох дітей, опинився в скруті, заліз у борги, перестав гребувати мутними заробітками і зрештою «загруз у цьому всьому».

У Михайла Підгайного є складна гіпотеза щодо будь-якого питання, але недавно йому на опис притягли футляр для гаубичного порохового заряду, і тепер учений мучиться питанням: якого біса той такий важкий? 

— У гаубиці M777 — легкий пластиковий футляр, — пояснює він. — А у M119 — здоровезна така труба сталева. Я не розумію, ну навіщо?
Природознавець Махайло Підгайний добре розбирається у флорі та фауні рідного краю. Та зараз його дослідницький інтерес більше спрямований на людей — Підгайному цікаво, як і чому деякі з них стають колаборантами.

Вибір кожного


Коли під’їжджаємо до адреси, де призначено бесіду з представником адміністрації, то дізнаємося, що зустріч відкладається — розпочався обстріл, працівники адміністрації йдуть в укриття. Лунають вибухи, ми теж шукаємо укриття. Найближче — кільцеподібний габіон (сітчаста конструкція, наповнена камінням — прим. авт.). Усередині — спортивний майданчик. Біля одного з тренажерів відводить дух літня жінка у в'язаній шапці. Євдокія Сергіївна тихо пояснює, що робити вправи їй наказав лікар після інсульту. Я запитую Євдокію Сергіївну, скільки їй років.

— Вісімдесят два, — відповідає вона. — Сьогодні спало. Хочете, відсвяткуємо? У мене вдома торт є.

Однокімнатна квартира на четвертому поверсі. У балконному вікні на місці вибитої шибки — лист фанери. Біля ліжка на табуретці — купа таблеток. На журнальному столику — миска салату, бутерброди і торт, який Євдокія Сергіївна спекла сама.

Євдокія Олексієнко народилася та виросла на Полтавщині, у селі Стара козача станиця, яке стояло на березі річки Сули. Дітей у родині було семеро. Старший брат у свої 18 загинув у боях під Варшавою. Батько повернувся з фронту без ноги та помер рано. Дитинство Євдокії припало на повоєнний час. Було важко, але добрі спогади теж залишилися. Село було красивим, а вода в річці — найпрозорішою і найчистішою у світі. Коли побудували Кременчуцьку ГЕС, з'явилася електрика. Шкільний клас був дружним, із нього вийшов один учений зі світовим ім'ям і один генерал.

— Учений зараз живе в Америці. Він вивчає мозок. А генерал живе в Москві та воює проти нас.
— Звідки ви знаєте?

— Ми всі підтримуємо зв'язок. Ну, хто має комп'ютери. Однокласниця написала цьому генералу. А він сказав, що це нам втовкмачили всяке в голови, а Путін усе правильно робить. Ну що тут іще скажеш?

Коли Євдокії було 18, подруга запропонувала їй переїхати до Херсона — тут тепло, щойно запрацював бавовняний комбінат, є робота. Євдокія погодилася. Закінчила Херсонський технологічний інститут, вийшла заміж, народила сина. Тепер, каже, вона вже більше херсонка, ніж полтавка. До пенсії Євдокія Сергіївна 20 років пропрацювала кадровиком у тролейбусному депо, тож її багато хто в місті знає.   

Чоловіка не стало 2017 року. А син зараз святкував би разом із Євдокією Сергіївною її день народження, але він живе на Острові (мікрорайон Херсона, що зазнає найінтенсивніших обстрілів — прим. авт.), днями у його подвір'я був приліт — син зайнятий лагодженням вікон. ‍

Євдокія Олексієнко святкує свій 82-й день народження. Їй лячно, коли ракети прилітають зовсім поруч, але вона не падає духом і вірить, що все налагодиться.
Уздовж лінії фронту багато міст і сіл, мешканці яких живуть під постійними обстрілами, але навідріз відмовляються залишати свої будинки. Для декого в тилу вони або ждуни, або несповна розуму. Психологи ж мають інше пояснення: в складній ситуації ми схильні обирати рішення, яке вимагає від нас найменше дій. Залишаємо життя як є, перекладаючи відповідальність за власну долю на зовнішні обставини. 

Очевидно, всім цим припущенням є підтвердження у житті. Але у цій подорожі до Херсона я їх не знайшов. Я не зустрів людей, які б жалілися на бентежне життя та пускали його на самоплив. Навпаки: замість бездіяльності ці люди обрали дію — і тепер розважають дітей у бомбосховищах, керують загонами в'язальниць, роздають позитив у радіоефірі, приймають пологи і заготовляють колекцію експонатів для майбутнього музею війни. Росія докладає всіх зусиль, щоби зробити прифронтові міста України непридатними для життя, безлюдними. Херсонці у відповідь випрямляють середній палець: троянди росли, ростуть і ростимуть.

Усі, з ким ми говорили, цілком тверезо оцінюють ризики і роблять усвідомлений вибір. 
Усі, крім Євдокії Сергіївни. У неї просто немає вибору — починати життя з нуля вона вже не в змозі. Каже, що не упадає на дусі, що «все налагодиться, і ми ще заживемо». Тільки вона боїться ракет. Коли починаються обстріли і будинок хитає від вибухів, Євдокія Сергіївна лягає на ліжко і стискається в грудку так, що, здається, сама зараз вистрілить.

Ми цокаємося чашками з вишневим компотом, я запитую іменинницю, чого їй побажати. Вона не роздумує: «Миру». Вмовляє взяти яблук у дорогу. Кочетова намагається відмовитися. Я знаю, що це марно, — беру. 

P. S.
За день Зарема народить двох здорових синів. Їхнє дитинство триватиме під час війни і, найімовірніше, буде важким. Але добрі моменти теж обов'язково будуть.


ТЕКСТ: ЄВГЕНІЙ САФОНОВ
ФОТО: ЮЛІЯ КОЧЕТОВА
0 комментариев
15 июня 2024, 11:39
Ваш комментарий будет опубликован после модерации.
Читают / Обсуждают
Обзор приточных клапанов для рекуперации воздуха
Приточные клапаны для рекуператоров воздуха являются важной составляющей систем вентиляции, которые отвечают за контроль потока свежего воздуха в дом и отведение отработанного воздуха наружу. В этой с...
21 мая 21:08
1293
Сьогодні вранці ворог обстріляв приватний сектор Херсона
Сьогодні вранці ворог обстріляв приватний сектор Херсона
Сьогодні вранці ворог обстріляв приватний сектор Херсона.Про це повідомляє Головне Управління ДСНС України у Херсонській області.Через влучання боєприпасу пошкоджено дах житлового будинку та виникло з...
18 мая 14:20
1126
Мир джина: история, виды и культура потребления
Джин – это один из наиболее популярных алкогольных напитков в мире, обладающий богатой историей и разнообразием вкусов. В этом тексте мы подробно рассмотрим его происхождение, виды и культуру по...
20 мая 21:39
1087
Байден зробив заяву щодо відправки військ в Україну
Байден зробив заяву щодо відправки військ в Україну
Американський президент, що його країна підтримуватиме українців у боротьбі з агресором, але відправляти воєнних він не готовий.США твердо підтримуватиме українців в їхній боротьбі проти "жорстокого т...
26 мая 03:17
1069
Андрій Селецький: «Після запуску опитування про перейменування Нововоронцовки піднявся шалений резонанс, спротив – величезний»
Андрій Селецький: «Після запуску опитування про перейменування Нововоронцовки піднявся шалений резонанс, спротив – величезний»
Як перейменувати селища Нововоронцовка і Ленінське? З таким питанням до мешканців Нововоронцовської громади на початку травня звернулася місцева військова адміністрація. Попри те, що метою цього опиту...
28 мая 10:19
561
3
Окупанти намагаються спалити урожай на Херсонщині
Окупанти намагаються спалити урожай на Херсонщині
На Херсонщині окупанти продовжують нищити екосистеми регіону та спалювати цьогорічний урожай.Про це повідомили в пресслужбі ДСНС України в Херсонській області.У дописі йдеться про те, що протягом доби...
05 июня 20:49
322
1
СБУ затримала ексохоронця російської катівні, який намагався сховатися у лавах ЗСУ
СБУ затримала ексохоронця російської катівні, який намагався сховатися у лавах ЗСУ
Військова контррозвідка Служби безпеки затримала ще одного колаборанта, який співпрацював з рф під час окупації Херсона.Тоді він «служив» у російській катівні, яку рашисти облаштували на базі захоплен...
23 мая 16:14
788
1
"Це з області фантастики": Плетенчук про можливу висадку ворога на правобережжі Херсонщини
"Це з області фантастики": Плетенчук про можливу висадку ворога на правобережжі Херсонщини
Він вважає, що у ворожих ДРГ мало шансів проникнути на підконтрольну Україні територію Херсонщини.У російських диверсійно-розвідувальних груп немає шансів проникнути на правобережну частину Херсонщини...
04 июня 18:08
428
1