Ми підтримували людей під час окупації Берислава, – Вікторія Ковінькова, медикиня

24 лютого 2022 року Вікторія Ковінькова зустріла на роботі в Бериславській міській клінічній лікарні. Після навчання в місцевому коледжі вона багато працювала в ній. Саме її була зміна в ту ніч 24 лютого. Вона бачила з вікна операційної заграву над Новою Каховка, де була військова частина ЗСУ.

Не вірилося, але прийшло усвідомлення, що війна прийшла в її дім. Перший дзвінок був мамі, яка була разом з її молодшим 12-річним сином: «Почалося!».  Вона залишиться у Бериславі, аби підтримувати  людей, весь час хвилюючись за долю рідних, яких доля розкидала ро різним містах України. Чи тайте матеріал журналістів інформаційного видання ” Український Південь” в проєкті “Жінка і війна”.

ОКУПАЦІЯ ХЕРСОНЩИНИ
Вікторія згадує, що довго не вірилося, що ворог дійде до міста Берислав, яке знаходиться на правобережжі, на узбережжі Каховському водосховища. Вона весь час прислухувалася до боїв в Шиловій Балці, біля ГЕС, де ЗСУ вперто не пропускало російських загарбників майже тиждень. У перший день війни жителі Берислава вигребли все з магазинів. Полиці стояли порожні. Родини лікарів, які жили в багатоповерхівках поряд з медзакладом, перебралися до нього разом з дітьми. Лікарі оперували, в підвалі жили сім’ї. Всі гуртувалися і приносили продукти.

“У мене було велике господарство вдома, завжди були запаси закрутки, овочів, тож ми приносили продукти з дому. Допомагали лікарні й місцеві фермери. Через місто летіли ракети, тому ті, хто жив поруч, ховалися теж в підвалі лікарні. Потім бої біля греблі стихли. В 10 числах березня 2022 року до міста заїхали російські військові, – розповідає Вікторія. – У цей час я майже втратила зв’язок з чоловіком, який був в Бучі, в окупації,  якому доводилося вибиратися на 12 поверх сусіднього будинку там, щоб подзвонити раз в тиждень. Я так дізналася, що чоловік зміг старшого сина відправити з волонтерами з окупованої Бучі. Але серце боліло за нього весь час”.
 
НОВІ ПОРЯДКИ В ЛІКАРНІ
У цей час в Бериславі тривали перевірки ФСБ кожної родини, на території Бериславського машинобудівного заводу російські військові облаштували катівню для місцевих активістів. Окупаційна влада встановлювала свої порядки. Поряд з будинком Вікторії розташована дерев’яна козацька церква, яка мала відношення до московського патріархату.

«Я здивовано спостерігала за тим, як настоятель почав зустрічати радісно російських військових високих чинів. Але вірила, що все це ненадовго, треба – вижити», – каже бериславка.

Зміни прийшли й в лікарню, де вона пропрацювала все життя. Стали звичними викрадення автівок російськими солдатами у місцевих жителів, які приїздили до медичного закладу. Місцевого лікаря-анестезіолога окупаційна влада призначила головним лікарем, у підвальному приміщенні було обладнано госпіталь для російських військових, яких привозили з Великоолександрівського напрямку, де була на той час лінія фронту.

«Оперували їх російські лікарі із Пскова, до місцевого медичного персоналу була велика недовіра. Поступово у лікарні залишилося декілька українських лікарів. Оберігаючи літніх батьків та молодшого сина, якого на ніч залишала в них, в тривозі ходила на роботу, бо щодня привозили до нас цивільних з мінно-вибуховими травмами, яким потрібна була допомога, їх потрібно було рятувати», – говорить медсестра.

ЕВАКУАЦІЯ
У травні через Берислав йшов великий потік автівок, які виїздили на підконтрольну територію України через Давидів Брід. Щасливі спроби виїхати за день були не всіх, тому вони розташовувалися на в’їзді до міста, біля лікарні, а також їх приймали у Бериславській загальноосвітній школі №1.

Дивлячись з 4 поверху операційної, де вона працювала, її не покидали думки про чоловіка з сином, які були далеко. Поступово цей
нескінченний потік автівок припинився. Вивезли й російських лікарів з Берислава окупанти, які готувались тікати.

«Лікарі з росії весь час дивувалися сучасному обладнанню нашого медичного закладу. Наш головний лікар Север’ян Кардава багато років поспіль робив все, аби в лікарні було новітнє обладнання. Нашому колективу вдалося його зберегли. Всі спроби вивезти його з лікарні в окупаційної влади не вдавалися, частину було сховано по домівках, габаритне в одному з підвалів лікарні. Коли вчергове російські військові приїздили з завданням забрати обладнання, хтось з наших лікарів виходив і говорив, що без наказу чинного українського головного лікаря ми це зробити не можемо”, – розповідає медсестра.

ЗВІЛЬНЕННЯ
Перед звільненням міста від російських загарбників в листопаді 2022 року в місті не було ні світла, ні газу, ні води.

«Ми чекали дочекалися наших. Я, здається, всі квіти вирвала на подвір’ї, зустрічаючи наших солдат. Ми їх розмістили по дворах, одні були у сусідній хаті біля нас. Ми разом з іншими жінками готували їм їсти: з такою вдячністю все це робили. Під час окупації в місті був справжній концтабір, постійні перевірки документів, обшуки, арешти атовців. Страх за життя був у кожного. Я боялася за сина і батьків”, – розповідає Вікторія

ВИЇЗД
Пройшло два тижні після звільнення Берислава від російських загарбників. Ворог став з різних видів зброї обстрілювати Берислав.

“Я вирішила з сином виїхати на деякий час. Було вже небезпечно залишатися, боялася за сина. Залишили на батьків господарство. Взяли небагато речей з собою – рюкзак і сумку, бо їхали в чужій машині. Думали на два тижні виїжджаємо до чоловіка, який в цей час винаймав квартиру під Києвом, але сталося все по-іншому”, – продовжує розповідь Вікторія.

БЕРИСЛАВ – БУЧА
Про зустріч з чоловіком розповідає Вікторія схвильовано.

“Він плакав, побачивши мене з сином. Це – вдруге в житті за наше спільне 20-річне життя. Перший раз, коли мені робили кесарів розтин при пологах з молодшим сином. Це був завжди кремінь, опора, надійний тил. Я побачила, що він постарішав, змарнів, був хворий. Його розповідь про окупацію Бучі викликала справжній жах”, – продовжує розповідь Вікторія.

Іван – будівельник за фахом. Він опинився під час окупації Бучі з сином у сирому підвалі разом з людьми, яким потрібна була допомога, бо там залишалися літні люди, мами з дітьми. Він знаходив воду та продукти, на вогнищі готував їжу їм, а ще хоронив … молодих хлопців, яких снайпер цинічно вбивав.

Жінка розповідає, що російський снайпер давав час, щоб забрати тіло і закопати лише 15 хвилин, а в березні 2022 року земля було промерзлою, а треба було встигнути за цей час, щоб не бути розстріляним. Чоловік на ногах тоді переніс пневмонію. Це загострило стан здоров’я потім. Після деокупації йому довелося показувати місця поховання вбитих хлопців рідним і поліції, бачити – і знову згадувати.

“Він був там єдиним, хто міг допомогти цим людям вижити, тому і не покинув їх. Іван мені весь час казав: «Як я їх кину?”. У перші дні деокупації Бучі Іван допомагав і людям евакуйовуватися, знаходив волонтерів. Одній жінці допоміг виїхати в Німеччину, потім її донька мене знайшла, допомогла з похованням чоловіка. 24 листопада 2022 року ми приїхали до нього, а 5 грудня у нього обірвався тромб, коли піднявся на 5 поверх квартири, яку ми орендували. Лікарі сказали, що це – результат тривалого перебування у сирому підвалі”, – розповідає Вікторія.
БАТЬКИ
Мама і тато Вікторії жили у будинку неподалік їх у Бериславі, через квартал. Після евакуації доньки з внуком їм довелося займатися двома господарствами, а обстріли ставали щільнішими. Заряджати телефон і павербанк ходили до сусіда, який мав генератор, на дитячому візочку молодшого внука воду возили.

Хата в батьків у Бериславі знаходиться на крайній вулиці, називається – Степова. Поряд розташовувалася сонячна електростанція, було видно Каховське водосховище. Проблеми з водою періодично були й до підриву Каховської ГЕС, а після – взагалі зникла.

“З часом складно стало займатися двома господарствами, а ще вночі все світиться від дронів, російські військові обстрілювали з  місто різних видів зброї. Через наш дім все летіло на сусіднє село –  Урожайне. Я вже ночувати в підвалі не могла, а в хаті лежу – і всю ніч читаю молитву “Отче наш”, – говорить Тетяна Григорівна, мама Вікторії.

Попри все, вона на своєму кварталі вулиці займалася видачею гуманітарної допомоги, бо залишилися там жити в більшості люди безпомічні, літні, яким допомога треба.

“А російські військові нас, пенсіонерів, дронами вистежуютьв Бериславі – і  вибухівку на нас скидають. Але найжахливіші був для мене час, коли три дні горів цех заводу, де я все життя пропрацювала.  Стоїть все знищене, ніби й нічого й не було, мабуть, вони думали, що ми там двигуни на підводні човни виробляємо, що знищили все”, – бідкається жінка.

Вивозили батьків Вікторії вже військові волонтери, яких вона знайшла у Дніпрі, бо ситуації через рік після звільнення була вже нестерпною. 10 листопада 2023 року, волонтери пробратися до будинку батьків, одягли на них бронежилети, каски – і почався обстріл.

Про цей момент Тетяна Григорівна, мама Вікторії, говорить з хвилюванням, бо вже не вірилося їй, що доїде до доньки й внуків, які в цей час вже винаймали будинок в Ірпені, чекаючи на  їх.

«Я стільки речей наготувала взяти з собою. Але не все вдалось забрати, що хотілося, одну собаку довелося залишити сусіду, але кошти щомісяця висилаю на її утримання, другу – забрали з собою. Всю живність віддали військовим», – говорить Тетяна Григорівна.

Так вони зробили крок в інше життя, невідоме, але більш безпечне. Вікторія рік не бачила батьків, з першого погляду  усвідомила, що років у них додалося за цей час, але головне – живі й разом. Багато речей довелося починати з початку всією родиною. Вікторія знайшла роботу медичної сестри у дитсадку Ірпеня, старший син став підтримкою родини, знайшов роботу, працює,  молодший – продовжує радувати успіхами в навчанні.
МРІЇ
«Я мрію повернутися додому. У нас зараз вдома вишні поспіли, абрикос багато. Ми живемо у Бериславі, у казковому місці на березі Каховського водосховища, через нього бачимо сусідні міста – Каховку Таврійськ, Нову Каховку. Коли новий рік святкували, вийдемо на вулицю, а все навколо сяє, ніби в раю, скільки радості навколо було. Вірю, що повернемося”, – говорить Вікторія Ковінькова.

Український південь