“Люблю життя на 300%” – історія херсонки, яка втратила руку, але не зламалась і стала героїнею фотопроєкту “Скульптурні”

У 2023 році херсонська архітекторка Лариса постраждала від російського обстрілу, втративши частину руки. Після операцій, відновлення та отримання біонічного протеза, вона взяла участь у фотопроєкті "Скульптурні". Своєю історією вона привернула увагу до проблем, з якими стикаються постраждалі від війни.

“Манікюр буде вдвічі дешевшим” – рішення бути веселою

Херсонська архітекторка Лариса Цуріка жила й працювала за фахом у Херсоні. Не виїздила ані в період окупації, ані тоді, коли місто стало потерпати від обстрілів. А в листопаді 2023 року, за 10 днів до першої річниці звільнення, потрапила під обстріл.

Вони з колегою тоді йшли разом на роботу, як стався потужний вибух. Колега  загинула одразу. А Лариса втрималася на ногах і спочатку не зрозуміла, що сталося. Згадує тільки, як щось вдарило її в спину й голову. Довкола стояла пилюка й літало листя, позаду валив чорний дим, а в голові страшенно гуділо. Жінка роздивилась і побачила свою колежанку в калюжі крові та власну руку, що трималася на клапті шкіри.

“Я свою кисть отак підхопила, бігла до робочого міста, де я працюю. І ще давала вказівки, як мамі подзвонити, подругу набрати. Бо в мене мама така старесенька, щоб моя подруга Оленка, підготувала її для цього”, – розповідає Лариса.

Вона згадує: дорогою страшенно кричала, а діставшись до роботи, сіла на порозі. Неподалік трапився військовий, він наклав на травмовану руку турнікет. Хтось викликав швидку. Коли прибули медики й хотіли її звести, Лариса сама вилізла на каталку. Відчувала біль у боці, але ще не знала, що там велика рана.

Потім була реанімація.  Після переведення в палату і першої перев’язки побачила, що живіт й стегно повністю забинтовані. Лікарі пояснили: рана брудна, і наполягали на евакуації. Ларису перевезли до Одеси, де вона пережила ще кілька операцій.

Коли в одеському шпиталі її провідували колежанки, вона не хотіла їх засмутити й дала собі установку бути веселою, ніби просто лежить у лікарні з якимось грипом. А праву руку з ампутованою кистю ховала під ковдру, щоб дівчата не дивилися, якщо їм це неприємно. Але ця пересторога виявилася зайвою. Колежанки її підтримали. Вони були вражені, що Лариса не впала духом і навіть жартує. Вона згадує:

Щось ми там сміялися, а я кажу: буду тепер економна, у мене манікюр буде вдвічі дешевшим.
Але сьогодні, вже повернувшись до роботи, жінка зізнається, що на річницю того фатального обстрілу хоче залишитися вдома, не згадувати нічого й не вважає цю дату своїм новим днем народження.

Вона каже:

Я б узагалі хотіла, щоб для мене листопад починався з 11 числа, з дня звільнення Херсона.

Від життя в окупації на мамину пенсію до архітекторської  роботи після втрати руки 

Переживши окупацію, Лариса дуже цінує свободу. Бачила, як російські військові на танках заїжджали у двори й вламувалися у квартири. Залишитися в окупованому Херсоні їй довелося через стареньку матір, яка відмовлялася виїздити. А коли побачила, як все продається з асфальту, з багажників, зокрема й медикаменти, відчула, що повернулася в 90-ті роки

Це був жах. Нас відкинуло на 30 років назад. Коли шукала мамі ліки, то була просто шокована. Ліки з Росії коштували три тисячі гривень, а в Україні продавалися за 160 гривень, – згадує жінка.

Під час окупації вона закрила ФОП і виживала вдвох з мамою на її пенсію.

Знову працювати за фахом змогла вже у звільненому Херсоні, влаштувавшись до міської військової адміністрації. Там і працює досі, після того, як пройшла всі етапи лікування, реабілітації та встановлення біонічного протеза. Можливості протезування Лариса активно шукала сама. Зверталася до клінік у багатьох містах, каже: сподівалася, що якісь двері для неї відкриються.

Жадана відповідь прийшла зі Львова, з сучасного всеукраїнського центру “”Superhumans, де надають безплатні послуги з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки постраждалих від війни дорослих і дітей. Лариса згадує першу розмову з лікарем центру:

Лікар подивився й сказав: “Це не дуже гарно звучить, але у вас класна ампутація, вам можна поставити біонічний протез”.

Вже в липні її шпиталізували й невдовзі встановили протез. Поки перебувала в центрі Лариса, як архітекторка, звертала увагу, як у ньому все збудовано з дотриманням принципів безбар'єрності. Для людей на протезах, тих, хто пересувається на милицях і на колісних кріслах, там були створені максимально зручні умови.
Лариса хотіла б, щоб вся держава була такою. Бо людей травмованих війною  ставатиме ще більше. І всі повинні ставитися до них з розумінням. А в Херсоні, за її спостереженнями, навіть у керівництві не усвідомлюють, що таке безбар'єрний простір.

Я кажу, якщо хоч трішечки щось зроблю по безбар'єрності в цьому місті, то це буде для мене дуже великий плюс в моєму житті, – каже Лариса.

Зокрема й для того, щоб привернути увагу суспільства до проблем людей, які пережили важкі травми й ампутації, вона зважилася на участь у фотопроєкті львів'янки Марти Сирко “Скульптурні”. Фотографиня працює в стилі Fine art фото, у серії робіт “Скульптурні” вона знімала військових та цивільних, які постраждали під час війни.

Про цей проєкт Ларисі розповіла її ерготерапевтка й показала інстаграм фотографині. Роботи Марти, зокрема й фотографії військових вразили Ларису. Вона зацікавилася можливістю взяти участь у проєкті. І коли її запросили, навіть не думала відмовлятися, хоча й розуміла: світлини будуть якоюсь мірою інтимними. А коли побачила фото, зрозуміла, що її тіло красиве.
Лариса категорично проти, щоб її травму називали каліцтвом, як записано в її пенсійному посвідченні.

Вона згадує, як вперше після травми, весною поточного року, йшла на роботу й милувалася сонцем, тюльпанами, розквітлою вишнею і дякувала Богу, що може все це бачити. Попри всі переживання минулого року, Лариса цінує, що він приніс їй чимало  знайомств з цікавими людьми, позитивних емоцій, відкриттів і нового досвіду. Вона щиро радіє життю. І мріє, щоб  Херсон став сучасним містом, де було б комфортно жити всім.

Головне, щоб люди повернулися й розуміли: це їхнє місто і вони мають працювати, щоб воно піднялося і розквітало, – підсумовує Лариса.


Ганна Щидловська, Вгору