«Коли звільнять Лівобережжя, хочу розміновувати рідні вулички Нової Каховки», - 21-річний сапер Нікіта Флорецький

Нікіта Флорецький – сапер-оператор і сержант служби цивільного захисту ДСНС. Нещодавно повернувся з Херсонщини, де з командою працювали над розчищенням територій від боєприпасів, які залишили по собі російські військові. Ми зустрічаємось із Нікітою в Івано-Франківську, коли у нього – вихідний на службі. Він приходить у формі й каже: пишається, що в тяжкий час допомагає людям і очищає рідну країну від російського сміття.

«ОКУПАНТИ ЗУПИНЯЛИ НА КОЖНОМУ БЛОКПОСТІ»
- Після школи я хотів учитись на фахівця готельно-ресторанного бізнесу. Але тоді ще допомагав батьку працювати на підприємстві «Пожежний сервіс» і зрозумів, що цей фах мені більше до душі, – розповідає Нікіта Флорецький.

Каже, служба у рятувальному загоні стала його мрією. Аби досягти її, думав спочатку здобути фах радіотехніка, податись на строкову службу у військо і після неї стати рятувальником. Але почалось повномасштабне вторгнення.

- Батько тоді був у теробороні. Коли їхав із побратимами на захист Херсону, потрапив у ДТП – в’їхали у колону ворожої техніки. Йому довелось із поламаними ребрами кілька місяців відновлюватись удома, в лікарні вже було небезпечно, – пригадує Нікіта.

Тоді в його рідну Нову Каховку зайшли окупанти. Каже, майже щодня велись активні обстріли, і його родина старалась триматись разом. У їхньому будинку жили 11 рідних людей. Щойно батьку Нікіти стало легше, усі вирішили виїжджати.

- Ми їхали двома авто. В машині з дітей був я і мій двоюрідний брат. Нас зупиняли на кожному блокпості, питали, куди їдемо і навіщо. То ми вигадали легенду, що до Херсону, а звідти – до Одеси, де живе мама. На одному з блокпостів батька оглядали на наявність татуювань. Уже коли переїжджали Антонівський міст, нас зупинили люди в чорній формі та балаклавах. Ймовірно, російський спецназ. Ми повторили свою легенду про Одесу. Тоді нам кинули: «Думаєте, там буде безпечніше і спокійніше? Ми і туди доберемось». Але пропустили, – каже співрозмовник.

Так родина Нікіти приїхала до Івано-Франківська. Діти знали, що тут живуть єдині родичі на підконтрольній Україні території. На той час росіяни окупували майже всю Херсонщину.

- Мама хотіла, щоб я виїхав ще раніше, але я не погоджувався. Розумів, що не зможу жити, знаючи, що мої найрідніші будуть у небезпеці. Важко було залишати рідний дім. Ми всі сподівались, що це – тимчасово, але й розуміли, що все буде нелегко, – додає сержант.

«Я – САПЕР, І ЦЕ МОТИВУЄ»
Уже в Івано-Франківську 18-річний Нікіта вирішив одразу податися до військкомату, але батько зупинив. Мовляв, він захищатиме країну, а сину потрібно йти до мети.

- Перший рік я відходив від окупації. Пішов працювати офіціантом, аби триматись на плаву, але думка про рятувальний загін не відпускала. Вдалося адаптуватись у новому місті, вивчив його, маю друзів і знайомих. Тобто вже не було так самотньо, як одразу по приїзду. Чи важко було через мову? Та ні, я спершу думав, що у Франківську всі говорять лише літературною українською, а потім зрозумів, що є діалекти. З часом я навчився їх розуміти і вже тараторив упевнено, – усміхається рятувальник.

Щойно батько приїхав у першу відпустку, подався з Нікітою у відділ кадрів управління ДСНС.

- У моменті мені якось було соромно, що батько допомагає, але з ним я почувався впевненіше. Наполягав, що хочу стати пожежним рятувальником, та мені запропонували відділення забезпечення життєдіяльності. І я погодився, – пригадує він.Документи вдалося зібрати швидко. Трохи довше довелось шукати атестат про закінчення 11-го класу. Він залишився в окупації. Інші папери були на місці, і Нікіта невдовзі приступив до служби. Пізніше було навчання і нова робота в частині піротехнічних робіт.

- Я тепер – сапер, і мене це ще більше мотивує на службі. Хвилювання трішки було, але більше за батьків, щоб вони не переживали, – зізнається Нікіта.

«НА ВІЙНІ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ ВИБУХОВІ ПРИСТРОЇ, ЯКІ ДОСІ НІХТО НЕ ЗАСТОСОВУВАВ»
Каже, що за рік роботи в ДСНС жодного разу не шкодував про свій вибір. Нещодавно повернувся з першої ротації у Херсонській області. Там сапери обстежували поля на предмет мінування та нерозірваних боєприпасів.

- Небезпечно, коли залишається вибухівка. Вона може здетонувати у будь-який момент. Тому ми піднімали дрони і опитували багато людей, чи не було ворожих сил біля цих територій. Часто при відході окупанти навмисно мінують, щоб зашкодити цивільним. Це ж росіяни, а в них не буває, щоб переймались за людей. Навіть коли вони створювали якусь «хнр» і намагались не дуже зухвало поводитись із місцевими, то все одно тихо людей нищили по підвалах – калічили і вбивали, – додає.

Зізнається, що на Прикарпатті йому понад усе подобаються гори, але він дуже сумує за морем і домівкою.

- Коли дивишся на поля Херсонщини, які зігріває сонце і обдуває степовий вітер, то це – неймовірні відчуття, що ти вдома. Я не міг надихатись того повітря. Попри розуміння, що війна триває, на душі було все ж спокійно. Хотів іще зробити фото біля стели «Херсонська область», але відклав на пізніше… Так, я розумію, що туди швидко не повернеться те життя, яке було раніше. Молодь ще скоро не приїде, але старші люди повертатимуться. Війна залишила великий відбиток на людях, на містах. Усюди багато розкиданих боєприпасів, країну роками потрібно буде розміновувати. Коли звільнять Лівобережжя, я хочу розміновувати свої рідні вулички у Новій Каховці. Як не прикро, але окупанти після себе залишають багато сміття, – додає рятувальник.

- Подяки від людей вже отримували?

-Так. Це було на Маковиці (гора в Українських Карпатах, – ред.). Місцеві нас дуже підтримували, коли ми знешкодили там боєприпаси часів Другої світової.

- А якими настановами керуєтесь під час роботи?

- Коли я лише прийшов на службу в ДСНС, мені наголосили, що тут усі шанують здоров’я і життя, ніхто не поспішає. І головне під час розмінування дотримуватись принципу: «Не знаєш – не чіпай, знаєш – тим паче не чіпай». Бо на війні тепер з’являються такі вибухові пристрої, які досі ніхто не застосовував. Військова техніка прогресує. Сапери постійно мають вдосконалюватись і вчитись. У нашій роботі найменша помилка може наражати на небезпеку тебе і тих, хто поряд.

- Чи не було у вас думки, аби шукати щастя за кордоном?

- Ні, але я міркував, чим би займався за кордоном, і якось не знаходив на це відповіді. А тому ці думки розвіялись. Я нікого не засуджую з тих, хто виїхав, але розумію, що люблю свою країну і хочу зробити свій внесок в її безпеку, успішність і перемогу.

Ірина Дружук, Укрінформ
Фото авторки та з архіву Нікіти Флорецького