«Коли я вперше взяла до рук зварювальний апарат, відчула мурахи на шкірі!» Як Світлана Стасюк зі Станіслава освоїла «нежіночу» професію

У чому сила справжньої жінки? Ламати стереотипи, братися за важку справу, сподіватися на чоловіче плече чи жити в гармонії з собою? Це питання здається вічним. І доки світ шукає на нього відповідь, жінки дивують своїми вчинками й можливостями.

Як-от історія Світлани Стасюк зі Станіслава. Все життя ця тендітна жінка вчиться й освоює нові спеціальності. А у 45 років вона взагалі круто змінила свою професійну долю — поїхала на роботу до Польщі й опанувала там професію зварювальника. П’ять років Світлана була єдиною жінкою у великому чоловічому колективі: нарівні з іншими варила тонкі й товсті метали, та ще й навчала тому своїх мужніх колег. Наразі вона повернулася в Україну і вже думає, як опанувати нову професію.

То чи є межа в такої сили? І чи не хочеться самодостатній, незалежній жінці стати хоч трішки слабшою? Про це – далі.

Ще з юності Світлані подобалася робота руками. Тому після школи вона спочатку вивчилася на токаря. Щоправда, після заміжжя цю справу довелося відкласти. Натомість почала займатися домашнім господарством, тримала корів, реалізовувала молочну продукцію. Навіть зареєструвалася як ФОП і певний час займалася роздрібною торгівлею, продаючи речі в ближніх селах. До речі, у 39 років здала на права і сіла за кермо.

А у 2019 році через агенцію Світлана знайшла роботу в Польщі й уперше вирушила за кордон. Пощастило їй не одразу: роботодавці підвели, і жінці в чужій країні, без знання мови, довелося шукати роботу самотужки. Після численних випробувань вона потрапила на завод у Плоцку.

Спочатку її поставили на рубку металу, потім – на шліфувальний станок для заточування деталей.

А у сусідньому цеху працювали зварювальники…

«Я бачила, як вони варять метал, і мені перехоплювало подих. Стало цікаво, як це — плавити. Я скільки разів просила куратора дозволити мені пройти навчання. Та він лише казав: «Ти не зможеш тут працювати, це важка чоловіча робота! » А потім узагалі почав обходити мене десятою дорогою.

Та якось, дізнавшись про моє бажання, до мене підійшов поляк, який навчав зварювальній справі. Він у мене повірив і взяв в групу. Два тижні я працювала день і ніч — після 8-годинної зміни опановувала зварювання. Це справді вартувало надзусиль, але коли я вперше взяла до рук зварювальний апарат, відчула мурахи на шкірі!

А потім я дала результат, набила руку й виросла у професії. Інших жінок у колективі не було. Приходили, звісно, пробували, але кидали цю справу після двох днів роботи. А мені подобалося. І з часом я набула такого досвіду, що навчала зварюванню новачків», — розповідає про улюблену справу Світлана Стасюк.

За словами зварювальниці, у чоловічому колективі їй працювалося комфортно: менше пліток, конфліктів, і завжди можна розраховувати на допомогу, особливо якщо ти одна жінка серед 30 чоловіків.

Чотири роки вона відпрацювала на заводі в Плоцку, а потім влаштувалася на ще більше підприємство в Янів-Любельcку. Тут Світлана варила реали — кріплення, які тримають вантажі та інші великі металоконструкції. Завод працював у три зміни, доводилося освоювати нові техніки, мати справу з товстими металами й новим обладнанням. Робота була важкою, фізично виснажувала, але навіть у цих умовах жінка взялася перемагати саму себе.

За час роботи Світлана отримала права на керування навантажувачем та цеховим краном, і, зрештою, здобула європейський сертифікат зварювальної справи.

«Робота мені подобалася, але весь цей час я дуже хотіла додому. За п’ять років так і не змогла адаптуватися до нових умов й іншого менталітету. Мову, звісно, вивчила, але це все одно було чуже спілкування.

А коли почалася війна, мені стало особливо важко.

Син саме проходив строкову службу, до закінчення якої залишалося 2,5 місяця. Він і сказав, що війна неминуча. Я не повірила. А 24 лютого відпрацювала нічну зміну й вранці побачила повідомлення від доньки. Вона писала: “Мамочка, пробач. Я тебе дуже люблю!” Що зі мною тоді відбувалося, одному Богу відомо!

А згодом я дізналася, як її донечка Анжеліка з трьома дітками, моїми онуками, ховалася від окупантів, які, просуваючись уперед, обстрілювали з танків села, і благала Бога вижити!» — пригадує жінка.

Світлана допомагала доньці з коштами і зрештою зробила все, аби вона з дітьми виїхала з окупації. Це сталося тоді, коли орки прийшли записувати Світланчиних онуків до російської школи, а в разі відмови пригрозили забрати дітей.

Світлана бачила Віталія рік тому, коли у нього була відпустка, тоді миттю примчала додому, аби обійняти рідну дитину.

А на початку 2025 року повернулася в Україну назавжди. Попри війну, небезпеку, зруйнований у Станіславі дім, вона зізнається: ладна була цілувати українську землю вже на кордоні!

Сьогодні 50-річна жінка, зварювальниця з міжнародним сертифікатом, що дозволяє працювати в країнах Євросоюзу, відновлює своє здоров’я і не збирається покидати рідну землю.

Але й зупинятися не буде. Тепер вона хоче опанувати нову професію — кондитера.

«Я зареєструвалася як ВПО, через центр зайнятості планую пройти навчання й освоїти кондитерську справу. Я вже вдома, тому все тільки починається!» — сміливо каже Світлана.

Вона не хоче говорити про особисте життя, лише зізнається: склалося воно так, що сподіватися доводилося лише на себе.
Та разом з тим відверто каже: дуже хочеться хоч на мить стати слабшою, заховатися за чиїмись плечима, відпочити від роботи.