Кого тримає цей степ? Огляд виставки за мотивами фільмів Романа Бондарчука в Мистецькому арсеналі

У Мистецькому арсеналі відкрилася виставка "Херсон. Степ тримає". Кураторка Катерина Ботанова називає її дещо парадоксально – "документально-містична". І обіцяє багатошарову історію регіону. В основу проєкту лягли три стрічки – документальна "Українські шерифи", ігрові "Вулкан" та "Редакція", створені подружжям кінематографістів, режисеромом Романом Бондарчуком і сценаристкою й продюсеркою Дар'єю Аверченко. Усі три фільми присвячені їхній батьківщині – Херсонщині.

Автори виставки обіцяють показати найдорожче, що в них є – відео- та фотоматеріали, які не увійшли до фільмів і були зняті незадовго до руйнівних наслідків війни. А також особисті архіви команди та раритетні фото Херсона від померлого у 2010-му фотографа Андрія Матросова.

Журналістка Анна Лодигіна побувала на виставці та розмірковує, з якою саме Херсонщиною знайомляться відвідувачі і у який спосіб там представлений степ.

У напівтемряві правого крила "Мистецького Арсеналу" долинають впізнавані голоси телеведучих служби новин. Повідомлення з маленького старого автомобільного телевізора про захоплені сепаратистами будівлі адміністрацій Донеччини й Луганщини, незаконний референдум, після якого оголошують створення фейкових "ДНР" та "ЛНР" – з порогу виставкового простору провалюють у часі, назад в 2014 рік.
З цього телевізора головні герої документального фільму Романа Бондарчука "Українські шерифи", виконуючи свою роботу, дізнавалися про все, що коїлось за півтисячі кілометрів від їхнього села в дельті Дніпра на Херсонщині – Старої Збур’ївки. Війна тоді була від них ще далеко, втім її передчуттям просякнуті розмови місцевих, зокрема, самих шерифів – міліціонера на пенсії Віктора Кривобородька та водія сільради Володимира Рудьковського. Двоє чоловіків через нестачу бензину, машин або дільничних, взяли на себе роль охоронців громадського порядку.

Їхні підслухані розмови, причому україномовні, що руйнує міф про російськомовний південь, які протягом трьох з половиною років фільмували й записували Роман Бондарчук та Дар’я Аверченко, можна прослухати без втручання кіномонтажу прямо в яскраво-жовтому жигулі, що стоїть по центру першої виставкової зали, присвяченій фільму. На ньому старозбур’ївські шерифи їздили на виклики односельців: шукали вкрадених індоселезнів, розбиралися, чи справді в дровітні поселилася анаконда, та чому Коля, підняв руку на дружину.
Ці діалоги, вежа, що імітує роботу вартового Слави, відеоролик з гепіендом Колі, якого звільнили з–під арешту уже після виходу кіно, фрагменти з щоденників Романа й Дар’ї, де вони описують сезонні ритуали місцевих, роботу сільради, святкування Різдва й Водохреща, уривки розмов, жартів, а також історія про життя села під час окупації – розширюють кіновсесвіт, показаний вперше 10 років тому.

"Саме фільми допоможуть нашим відвідувачам здійснити занурення в Херсонщину, дослідивши різні виміри часу, культурної географії, історії, міфології та пам’яті. Їхній шлях починається в гирлі Дніпра, у Старій Збур’ївці, де відбувається дія документального фільму "Українські шерифи" (2015). Продовжується він вище за течією, в Херсоні, рідному місті Романа та Дар’ї, де знімався їхній останній ігровий фільм "Редакція" (2024). А завершується у Бериславі, на березі Каховського водосховища, фільмом "Вулкан" (2018), за який Роман Бондарчук отримав Шевченківську премію", – таку подорож обіцяє нам кураторський текст виставки "Херсон. Степ тримає".
Документальний жанр "Українських шерифів" позбавляє глядача сумніву щодо правдивості всього, що відбувалося на екрані і серед тих артефактів, які зібрані в Мистецькому арсеналі нині. На відміну від образів й ситуацій в двох ігрових стрічках, знятих у Бериславі та Херсоні. Сцени там фантасмагоричні, подекуди абсурдні.

Варто згадати кілька: як фермери карають головного героя "Вулкана" Лукаса та кидають його у вириту серед поля яму, де той ночує; полювання дяді Вови у будяках зі зріст людини чи то на металобрухт, чи то на рештки німецьких солдатів, аби продати родичам в Німеччині, які досі їх шукають; ролик для соцмереж кандидата на посаду мера Херсона замість передвиборчих промов у фільмі "Редакція" та вигадування журналістом новин про підпалений кіоск та жінку, яка впала з балкона.

Переход від світу документального до містичного відбувається через документальну фотографію. Прямуючи до виставкових зал присвячених "Редакції" та "Вулкану", глядач проходить спершу зону з фотоархівом херсонського фотокореспондента Андрія Матросова.

У ранніх 2000-х він працював в газеті "Вгору" та на своїх кадрах закарбував фактурне життя Херсонщини: стихійні ринки з кавунами, які продають з багажника, втомлені косарі, що прилягли біля газонокосилок, діти на байдарках, рибалки–мисливці у плавках із саморобними сітками, старі автобуси та річкові "ракети", "помаранчеві" активісти, Янукович з короваєм та перші політичні білборди. Усе це ніби готує до того, що карикатурні персонажі й обставини кіно, реалістичніші, ніж здаються на перший погляд.
У відтворений в Арсеналі художній кіносвіт Бондарчука та Аверченко відвідувач виставки потрапляє через ньюзрум "Редакції". Вікно, у якому палає ліс, тут теж є. Поруч кіоск з газетами. Кіношна "Пектораль" тут органічно виглядає серед справжніх херсонських газет.

Працюючи над сценарієм, автори спілкувалися з місцевими журналістами та політичними консультантами. Так звана "система фуршетів", кримінальні хроніки, які штучно створювали образ небезпечної Херсонщини, замовчуючи корупційні злочини та махінації з приватизацією землі, списані з реального життя.

Тут же підбірка танцюючих кандидатів у мери, серед яких є і справжній: на останніх виборах перед повномасштабним вторгненням тоді політик, а нині колаборант Володимир Сальдо справді записував ролик з мітлою та комунальниками.

Виявилося, що і дядя Вова з "Вулкана" списаний зі справжнього дяді Дар’ї Аверченко, який, як і кіношний, відчайдушно намагався придумати нові способи заробітку. Навіть ями, в які фермери кидали робітників, караючи їх таким чином, існували.
Та хіба всі ці персонажі не могли б жити в будь–якому регіоні України – чи то в українському степу, чи на півночі? Чи весь той абсурд, який породжує пострадянська дійсність, з її корумпованістю не може зійтись з мрійником, який цій дійсності пробує протистояти?

Задокументовані авторами кіно уламки радянщини сплетені у єдину канву разом зі сповідями її дуже різних жителів, занедбаними степами й вулицями, медитативними кадрами Дніпра та човнів, полів з соняхами та сипучих Олешківських пісків.

Особливо щемкі – з ще не зруйнованою росіянами Каховською ГЕС, не розграбованим Херсонським художнім музеєм та пошарпаними, але ще не понівечиними будівлями Берислава, Херсона та Старої Збур’ївки. Автори проєкту створюють накидають своє бачення на все, чим може бути херсонський степ як топос, як для тих, хто в ньому жив, так і для тих, хто з ним ніколи не був знайомий.
Для перших це машина часу у минуле, яка місцями може співпадати зі спогадами, а часом проводити новими маршрутами та історіями, не завжди близькими. Для других – знайомство з регіоном, міфологізованим через любов до рідного краю авторами кіно та баченням кураторки виставки.

Чи вдасться цим другим у багатошаровому кіносвіті розділеному на п’ять виставкових залів розгледіти саме той степ, який, за задумом, мав би тримати? Чи справді це і є багатошарова історія регіону, а не лише задокументоване під певний фільм частина? Хоча й без перебільшень цінна.
Анна Лодигіна, УП.Життя