"Хочу бути цеглиною, яка допоможе Херсону відбудовуватися"

Найцінніше, що є в людини – її життя. Херсон втратив багато життів, проте навіть в умовах окупації народжувалися нові херсонці. І вони справді нові. Вони народилися в новій реальності. Їх вже ніколи не вчитимуть у школах російської мови. Вони гулятимуть вулицями українського Херсона й бачитимуть українські прапори – і сприйматимуть це як належне і єдино можливе. Вони чутимуть від батьків історію свого народження і любитимуть їх ще більше, адже знатимуть, через що пройшла мама, щоби спочатку подарувати, а потім зберегти їхнє життя.Свою історію про народження в Херсоні доньки Євдокії розповідає Анастасія Терещенко. День народження Євдокії – 13 березня 2022 року.

Історія Анастасії

Коли я завагітніла, ми жили на орендованій квартирі. Мій чоловік Костя – художник, а я фудфлористка, робила їстівні букети. Це була успішна справа, я мала багато замовлень.

Костя якраз отримав квартиру, бабусину спадщину. Майже всю мою вагітність ми займалися ремонтом, бо там все було практично під знесення. І шостого січня нарешті переїхали до своєї довгоочікуваної квартири. Я мала народити в березні. Ми думали, що у нас буде місяць лютий, щоби видихнути, відпочити від усіх справ, налаштуватися на дитину. Але вийшло трохи інакше…

Зараз моя свідомість вже багато витіснила з того періоду. Я Костю питаю: "Слухай, адже ми, виходить, про все заздалегідь знали?". Ми говорили про це, готувалися, хоча й не вірили, що це все можливо. Десь за два тижні до війни чоловік наполіг на тому, щоби ми закупили дуже багато продуктів.

24 лютого Костя з'їздив по воду і почав завішувати вікна. Ми раніше багато подорожували з наметами, тому мали багато спальників, ось цими спальними мішками він і завісив вікна, а в спальні ми присунули до вікна шафу. Ми сподівалися, що, якщо летітимуть уламки, це нас якось захистить. Наша квартира перетворилася на такий собі темний простір, де все завішано, і я щодня трошки розкривала ці спальники, щоби впустити світло. Ми жили в районі Порт-Елеватора, і цей елеватор – там такі дуже великі будівлі, – закривав наш дім від Дніпра. На Антонівському мосту вже йшли бої, але в нашій оселі було відносно тихо.

Тоді мені здавалося, що я добре справлялася, але зараз Костя мені каже: «Та ні, ти дуже багато плакала». А я вже не пам'ятаю цього…

І от почалося життя в окупації. В мене мав бути плановий огляд, але жіноча консультація перестала працювати. Ми дізналися про випадок, як жінка народжувала вночі, і до неї не пропустили «швидку», бо тоді вже запровадили комендантську годину. Потім у Херсоні почалися перебої зі зв'язком, і я зрозуміла, що в день пологів можу просто не додзвонитися до лікаря.

Я сказала Кості, що, мабуть, треба готуватися народжувати вдома. Я була готова до цього, але для чоловіка це був жах. Я почала шукати у своєму районі акушерку, яка в разі чого могла прийти до мене додому. В інстаграмі озвалася одна дівчина, вона сказала: «Я в інтернатурі тричі приймала пологи, а взагалі-то я рентгенолог. Але я можу просто побути з вами, якщо вам буде спокійніше». Ми обмінялися контактами.

Почали закриватися магазини та аптеки. А ми заздалегідь нічого не купили, у нас нічого не було для дитини – ні памперсів, ні пелюшок. Ми ж думали, що коли народиться дитина, тоді й купимо. І тут я трохи запереживала з цього приводу, запанікувала. Але нам почали телефонувати наші друзі, пропонувати свою допомогу. У Кості була активна сторінка в інстаграм, і там йому люди писали: «Костю, приїдь забери памперси, Костю, приїдь забери одяг для малюка». Хтось пелюшки зібрав, хтось дитячу коляску знайшов. Отак воно все й зібралося, бо купити вже не було де.

Залишилося лише дочекатися пологів.

Ще до війни я домовилася з лікарем, що народжуватиму в пологовому будинку на ХБК. Коли почав підходити термін, він мені запропонував лягти на збереження. Але інтернетом гуляло відео, як усіх жінок, які були в пологовому будинку, перевели в підвальне приміщення, і мене це чомусь дуже налякало. Я не хотіла свій останній потаємний час вагітності проводити в підвалі або бігати в коридор. І ми з чоловіком вирішили покластися на удачу, на свій страх і ризик чекати до останнього дня. Ми сподівалися, що, коли настане строк, буде зв'язок, і мені не доведеться народжувати вдома.

Так воно і сталося.

13 березня у мене почалися пологи. Я зателефонувала лікарю, зв'язок був, і лікар сказав стежити за своїми відчуттями. Ми з ним зв’язувалися кожні 2 години. Я не поспішала до пологового будинку, бо дуже хотіла, щоб у мене були природні пологи, без серйозного медичного втручання. Я хотіла максимально дотягнути час, перебуваючи вдома. Але о шостій вечора починалася комендантська година, отже, мені треба було встигнути виїхати до її початку. Ми викликали таксі, і в 17.45 за нами приїхала жінка-водій. Повезла вона нас до пологового будинку на ХБК, і на шляху ми встряли в колону бронетранспортерів із “зетками”. Але все ж таки о шостій годині вечора ми доїхали, і в 18.44 я вже народила.

Чоловік весь час пологів був поряд зі мною в палаті. А він у мене дуже емоційний. І ось у момент народження дитини Костя як закричить:

Ааа, ооо, що відбувається?!

А це за вікном якраз ракети летіли, Костя у вікні побачив їх політ. Я народжувала, летіли ракети, Костя співав харікрішна…
У мене народилася дівчинка, ми назвали її Євдокія, Дуся.

Через три місяці після цього ми вирішили поїхати з Херсона. До моменту від'їзду я лише три рази виходила з дому, бо дуже боялася цих машин, “зеток”. І ще я боялася, що Костю заберуть. Коли він виїжджав з дому велосипедом купити продуктів, у мене був страх, що він не повернеться. Тоді чоловіків і навіть жінок почали забирати просто з вулиць на підвал. І ще я, звісно, дуже хвилювалася за дитину. З нею ходив гуляти чоловік, і я боялася, що він піде з коляскою гуляти, і його заберуть, а коляска лишиться десь там стояти. І я записала всі телефони, адреси всіх дідусів, бабусь і вклала в колясочку, там є такий отвір, де вона пристібається. Щоб якщо Костю заберуть, то дитину б за цією записочкою знайшли б і повернули мені.

Тому ми й вирішили поїхати. Це було одне з найболючіших рішень у нашому житті.

Ми тільки-но отримали свою квартиру, Костя стільки там всього зробив своїми руками за пів року. Неможливо було навіть уявити, щоби звідти виїхати! Ми 10 років жили з ним по чужих хатах, ми так мріяли ніколи більше не наймати житла, не хвилюватися щомісяця про те, щоби платити оренду. І ми думали: "Боже, невже треба знову кудись їхати, знову щось там орендувати?". Для нас це була катастрофа.

Зараз ми з дочкою у Швеції, отримали тут тимчасовий захист. У нас все добре, але я не можу припустити думки, що ми залишимося тут назавжди. Щойно у Херсоні стане безпечно, я планую повернутися. Мені так хочеться знову вдихнути запах херсонських вулиць, побувати у найулюбленіших місцях! За кордоном я дивлюся навколо і думаю, що б я хотіла з цього втілити в Херсоні. Я хочу бути причетною до відновлення міста після війни. Бути цеглиною, яка допоможе Херсону відбудовуватися.

Записала Олена Астасьєва
Фото: Анна Артеменко
Публікація підготовлена в рамках кампанії «Нові херсонці»
ГО Центр культурного розвитку «Тотем»

Вгору