Історія херсонської нотарки

Для Ліни Маршалової юриспруденція – не випадкова справа. Більше ніж тридцять років тому зналися ще з її батьком – гарною людиною, яскравим та дотепним юристом з Голої Пристані. Ліна Володимирівна – приватна нотарка. Рік тому, шостого червня, коли окупанти підірвали Каховську ГЕС, я був далеко від Херсонщини. Звістка приголомшила, розумів, що моя рідна Гола Пристань у великій біді. Чомусь зразу згадалася Ліна, мабуть, тому, що саме 6 червня – у неї день народження. Батько її помер вже давно, а неходяча старенька матуся жила у Гопрах під доглядом доньки. Зв'язку, на жаль, не було жодного…

Війна і нагальні проблеми

Війна, як і для багатьох українців, для Ліни Володимирівни розпочалася неочікувано.

Розбудив ранішній дзвінок сина. Він сказав: війна! Перше, про що подумала, – треба бігти в офіс, щось робити з документами, які там залишилися. Людям було призначено оформлення справ на 25, на 26 лютого, вони залишили документи, треба було їх якось уберегти.

Коли ці питання владнали – далі був шок, перші місяці окупації в Херсоні. І поїздки на лівий берег, на малу батьківщину, де перебувала мама, яка потребує догляду. Так і їздили перші місяці окупації між Голою Пристанню та Херсоном.

“А з квітня 2022 року, коли вже проїжджати через усі перепони на шляху було неможливо, а потім стався і підрив Антонівського мосту, я залишилась з чоловіком у Голій Пристані. Були там майже… Майже рік кожен день чекали, що ось-ось-ось-ось буде звільнення”.

Бачили, як це дуже гарне місто на очах руйнували, яке нелюдське ставлення було до місцевих, як в тих будівлях, де колись працювали установи й надавали різні послуги, стали розміщуватися катівні. І як люди жили у постійному відчутті страху, що з ними можуть будь-що зробити без будь-яких на те причин. Ховали все. Телефони, документи, самі ховалися, щоб не наражатися на небезпеку. Але це майже було неможливо, бо йдеш ти до якогось людного місця, наприклад, на ринок, і тут же поруч окупанти з автоматами. З часом відчуття страху трохи притупилося. Один із найбільших стресів, які Ліна пережила в окупації – це 6 червня 23 року, у свій день народження, коли окупанти підірвали Каховську ГЕС…

Потоп. “Найжахливіша ніч у моєму житті”

“Мене часто питали, чому ви кудись не виїхали, чому якось не рятувалися ще до підтоплення. Про це питають багатьох людей, які потрапили в ті жахливі події. Що я відповім? Ми не вірили, що вода буде підійматися так високо і так швидко. Ще до 17-ї години 6 червня води у центрі Голої Пристані не було. А потім вона пішла бурхливим потоком. І ми зрозуміли, що треба лізти на горище”.

Зі слів Ліни Володимирівни, десь до 9-ї години вечора, коли вже стемніло, був відключений інтернет, вимкнули й світло. Вона, мама, чоловік, собаки, сусіди – всі піднялися на найвищу точку в їхньому будинку. Майже на 4 метри. Сиділи там у повній темряві, наслухаючи бурхливі потоки води й не розуміючи, що їх чекає назавтра…

“Коли зійшло сонце 7 червня, ми вже не побачили сусідських будинків. Але ще мали надію. Ще сподівалися, що вода зупиниться і ми зможемо пересидіти якийсь час на даху. Десь під обід зрозуміли: це вже дуже примарна надія. Тож як рятуватися?”

По вулиці вже торохтіли моторні човни, якісь волонтери рятували людей.

Стали кликати на допомогу. Перше, що спало на думку, – зробити пліт. На горищі позривали дошки, обв'язали їх електричними кабелями, десь знайшли та приладнали шматки пінопласту. Думали посадити на пліт маму, прив’язати її ремінцем і плисти на сухе місце…

“Минув рік, я дуже намагаюсь забути ці події, але… Коли доводиться про них згадувати, я кажу, що це була найжахливіша ніч у моєму житті. На щастя, нас врятували люди на моторному човні, який проплив над парканом. Нас зняли з даху і повезли по одній з центральних вулиць Голої Пристані. Ми їхали та, щоб головами не чіплятися за дроти електроліній, відхиляли їх руками. Пропливли повз затоплену церкву, над водою виднілися лише куполи. Ми не вірили, що все це насправді, що це з нами відбувається”.

Евакуація та довга дорога додому

Потім була евакуація до Залізного Порту. Ліна Володимирівна, захлинаючись слізьми, розповіла моторошну історію: про нелюдське ставлення окупантів, про те, як довелося ділити маленький шматочок хліба і баночку паштету на вісімнадцять ротів, як деякі адекватні у звичайному житті люди втрачають людське обличчя… Якийсь час довелося бути в тих нелюдських умовах, а коли знайшли надійних людей, які зголосилися доглядали за мамою, – Ліна з чоловіком вирішили повернутися до Херсона. Нове випробування – це шлях додому. Через Росію, з усіма труднощами й перепонами, на які тільки здатна Росія: з усіма перевірками, знущаннями, перш за все, – моральними.

“Колотиловка і Покровка… Останні кілометри, коли пішки переходили між Росією та Україною, а це дуже важкий перехід вгору, по камінню. Літо, спека – в якийсь момент я розревілась і сказала чоловікові, ні, я не дійду, помру тут. Він каже, ні, дивись, он ще трохи залишилось, он вже Україна. Я йду і думаю, дорога додому, дорога додому. У нас не було іншої думки. Тільки у Херсон. Тільки додому…”

Ліна знову заплакала, почала просити вибачення. Навіть сильні й мужні люди плачуть. А ця жінка саме такою і є. А ще вона любить Україну і робить все можливе, щоб українці були вільними та щасливими. Вона повернулася і вже майже рік працює не деінде, а в Херсоні, який постійно обстрілює ворог. Всі рідні, нарешті, покинули окуповану ворогом територію. Сподіваюсь, що цього року день народження у неї буде більш щасливим…

Олександр Андрющенко, Вгору
Автор фото у матеріалі Олександр Андрющенко

P.S.: У матеріалі також використані кадри аматорського відео з особистого архіву Ліни Маршалової, зробленого у Голій Пристані 17 червня 2023 року.