“Головне – любити людей” – історія мешканки Благодатного Марії Чубко

Про екстремальний виїзд з окупованого села, дивовижний порятунок та допомогу добрих людей, розповідає мешканка Благодатного пенсіонерка Марія Артемівна Чубко. Її історію читайте у матеріалі Медіаплатформи “Вгору”.

Повз ворожі блокпости

Жінці 77 років, вона вчителька хімії. Виїздила з окупованого села разом зі своїм сином Олександром, який раніше працював у поліції, і впродовж 5 років був головою сільської ради.

Ми прожили тут до 14 квітня. А потім нас так обстрілювали, що вже не витримали. За нами приїхали з Херсона волонтери й сказали: 15 хвилин на збори, одягайтеся, ми вас забираємо, – розповідає Марія Артемівна.

Дорогою до міста окупанти тричі зупиняли машину на блокпостах. Сина Марії Артемівни під час перевірки змусили роздягнутися, казали, обличчя в нього якесь не таке, спитали, ким він працює. Олександр відповів, що доглядає худобу, але йому не повірили.

Кажуть: вас відпускаємо, а його на день заберемо. А тоді водій вступився, мовляв, вона ж стара жінка, їй зараз стане погано. Вони тоді між собою щось невдоволено погомоніли, але все ж пропустили автівку.

У Херсоні Марію Артемівну з сином прихистила її сестра, але невдовзі вона померла. Тоді вони оселилися в гуртожитку місцевого ліцею і вже там перебували до самого звільнення. Коли окупанти приходили до закладу з перевірками, працівники їм відповідали, що тут живуть лише співробітники.

Весь цей час Марія Артемівна та її син виживали переважно завдяки пенсії та переселенських двох тисяч гривень, які вона змогла оформити лише на себе.

Скрізь були росіяни, тому під час оформлення допомоги Марію Артемівну попередили, що показувати документи Олександра небезпечно.
Проте, як би не було скрутно, ані сама Марія Артемівна, ані її син окупантську гуманітарку жодного разу не брали, казали: “Нам їхній хліб не потрібен. Як зможемо, так і переб’ємося”.

Утім, допомога прийшла звідти, звідки не чекали. У гуртожитку Марію Артемівну розшукали її учні й стали регулярно провідувати.

Вони завжди щось приносили: одяг, їжу та інші речі. Я питаю: “звідки дізналися, що я тут?” А вони кажуть: “сорока на хвості принесла звістку”.

Дивом врятувалися й дочекалися звільнення

Марія Артемівна впевнена, що їм дуже щастило. У гуртожитку вони якийсь час жили на п'ятому поверсі, але згодом директор ліцею вмовив їх перебратися на другий поверх.

Я спочатку відмовлялася, казала, що вже звикла. Але нас змусили переселитися на другий поверх. А через три дні – обстріл, одна ракета пройшла крізь п’ятий поверх і через нашу кімнату.

Коли в Херсон зайшли українські військові, одразу повірити в це було важко. Олександр розповів матері, що на вулицях відбувається щось дивне – усі з українськими прапорами їздять. Вона навіть не подумала, що то може бути звільнення, припустила, що тих сміливців зараз піймають і все.

А тоді забігають до нас з інших кімнат і кричать: “Сашо, Артемівно, перемога!”

Приєдналася до радісних пожильців і завідувачка гуртожитку. Вона й запропонувала піти подивитися, що відбувається поблизу ринку.

А там уже було повно людей. Усі вітали одне одного, вискакували з машин. Люди прямували до центру, справжнє свято було саме там.

І ми пішли аж у центр до площі. Там до нас підбігли дві дівчинки у формі й чотири солдати. Одна з дівчат обнімає мене, інша – Сашу, і кажуть: Ми вас вітаємо, ми вас вітаємо! Нумо фотографуватися. Ми так раділи, що я ввечері вже й корвалолу напилася й валідолу насмокталася, щоб якось заснути.

Повернення до рідних пенатів

Нещодавно Марія Артемівна нарешті повернулася до рідного села. Як виявилося, поки господарів не було, окупанти пограбували їхню хату. Винесли геть усе – від побутової техніки до одягу її сина. Однак, вона не засмучується, а радіє тому, як люди зараз допомагають одне одному. Дуже дякує Марія Артемівна сільраді й волонтерам, за гуманітарну допомогу.

Нам вже скільки всього дали: і ковдр, і подушок, постільних наборів, і одягу. Тут допомога така була… Виявляється, за цей час нам і світло й навіть інтернет зробили.

Добрим словом згадує Марія Артемівна і продавчиню з місцевого магазину Олену Іванівну Сарану, яка доставляла в село продукти буквально під обстрілами, ризикуючи життям. Розповідає, що вона не тільки торгувала, а й роздавала продукти, а ще возила односельців у Херсон до лікарні, хто б і коли до неї не звертався – і вдень, і вночі.

На фото Олена Сарана справа

Коли я приїхала сюди, вона принесла мені дві баклажки води, свічки, пальник воду гріти. І навіть бульйончику гарячого налила в пляшку, – з теплотою згадує Марія Артемівна.

Головне – любити людей. А люди тоді обов'язково віддячать, – переконує жінка.

Мешканці села Благодатне жили й працювали під обстрілами, допомагали одне одному, а на співпрацю з ворогом не йшли. Читайте про те, як жилося в окупації благодатнівським селянам у нашому матеріалі.