Феномен херсонців: історії про війну, творчість і віру в перемогу

Випробування окупацією, відданість професії та творчість на благо херсонців. Артем Петрик - кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету в ексклюзивному інтерв’ю розказав Інтенту про це та "херсонський феномен", україно-литовські зв’язки та можливий варіант подальшого розвитку подій російсько-української війни з огляду історичного досвіду. Нащадок прагматичних людей Півночі з енергією українського Півдня продовжував працювати в окупованому Херсоні й не покинув місто до цього часу. 

Про початок повномасштабного вторгнення у кожного лишились свої спогади. Які маєте Ви?
Це не був шок, адже війна висіла у повітрі. Ворог не просто накопичував сили на кордоні. Ранком 24 лютого мене розбудили вибухи й перше що побачив – стовбур диму від Чорнобаївського аеродрому. А далі все, як у всіх – перші підвали, перші прильоти "градів".
Єдине що, на відміну від більшості, як історик, я не вірив у короткотривалість війни. Останні дні перед відльотом з Литви до України вечорами блукав улюбленими вуличками Вільнюса, по Старому місту. На душі було важко, начебто з нічого. Якось зайшов до всесвітньовідомої каплиці, там де Aušros Vartai – Ворота світанку. Якраз була група туристів з Польщі разом зі священником-ксьондзом. Священник говорив про долю батьків і дідів яким довелося пережити жахи Другої світової війни, страшний світанок 1 вересня 1939 р. І мені одразу закралася думка – а раптом "минуле ніколи не закінчується", - а що як і на наше покоління це чекає, чи переживемо? До нашого "1 вересня 39-го" - 24 лютого 2022-го лишалися лічені місяці…

Представникам Вашої професії в окупаційній реальності доводилось нелегко, з якими складнощами зустрілись Ви? 
В реальності, у зоні ризику опинявся кожен, кого ворог міг запідозрити у нелояльності та проукраїнських поглядах. Дійсно, історики, як і, наприклад, журналісти, могли становити особливий інтерес для окупантів. У їхній картині світу немає місця, ані незаангажованим науковим дослідженням істориків, ні вільній пресі. 

Для московської імперської машини і ті, і інші – важливі частини великого механізму державної ідеології та пропаганди. Складність моєї особистої ситуації полягала у тому, що я був і є співробітником європейської наукової інституції, а значить людиною напряму пов’язаною з західним світом, ворожим для окупантів. 

Цим, власне, визначалися загрози, які поставали переді мною чи подібними до мене людьми в умовах окупації. Це викликало такі вимушені конспіративні дії як часта зміна місцеперебування, зміна зовнішності, відмежування від соціальних мереж і потенційно небезпечних контактів та таке інше. Як показав час вибраний мною підхід виявився правильним. 

В окупації Ви продовжували працювати, постійно документували події та навіть змогли передати свої рукописи закордонним колегам. Як вони реагували? 
Мав потребу занотовувати, до цього спонукало інтуїтивне професійне чуття науковця. Ми знаходилися в епіцентрі творення новітньої історії й одночасно переживали найбільший за декілька поколінь виклик існуванню нашої нації. Та і, написання текстів давало змогу хоч ненадовго відвернутися від того, що відбувалося навкруги. Влітку 2022-го з’явилася ідея систематизувати записи та трансформувати їх у літературні форми. 

Так я створив цикл оповідань "Сни про Херсон". Колегам відправив рукопис восени. Не було ясності тоді, що буде. До кінця травня я ще користувався українським мобільним інтернетом. Коли ж окупанти позбавили нас і цього, то лишалися епізодичні, а подекуди випадкові можливості під’єднатися до мережі. У один із таких днів я і надіслав твір. 

Насправді вони були шоковані подіями у Херсоні ще від появи у мережі відео з понівеченими тілами загиблих захисників, яких вбили окупанти 1 березня у Бузковому парку. Тому, написане мною легко вкладалося у канву і відповідало уявленню колег. Тим більше як історики вони добре знали природу московської імперії та її методи. 

Тож задокументоване лягло в основу Ваших книг. Що з описаного викликає у Вас найбільше емоцій? І що значить "феномен херсонців"?
Розповсюдилася думка, що написане мною про Херсон виключно автобіографічне. Це не так. Написане стосується не тільки мене, це історії різних людей. Щобільше, фактичним слоганом презентаційної кампанії книги "Сни про Херсон" було "Коли головний герой – місто". Власне, цим сказано. 

По-своєму кожне оповідання відгукується у серці, дещо просто тригерить, багато чого не хочу навіть і перечитувати через образність і реалістичність опису. Немає бажання повертатися у 2022-й. 

Щодо "феномену херсонців", - це багатоскладове і складне явище, народжене біблійними випробуваннями війною, неволею, всепоглинальною водою і щохвилинною загрозою смерті. 

Херсонці – це тип прифронтової людини, яка знаходить радість від кожного променю сонця і радіє просто припиненню обстрілу і тому, що його пережито. Роки існування під вогнем не заважають містянам одружуватися, народжувати дітей, посміхатися врешті. Херсон – це місто побите і змучене, але мало хто може так вірити у краще та мати таку твердість у своїй вірі та надії. А ще це місто – бастіон українськості випробуваний і твердий. За мотивами книги "Сни про Херсон" український режисер та актор Ахтем Сеітаблаєв створив виставу "Листи без відповіді". Як перетнулися Ваші шляхи та як виникла ідея?
    Нас познайомив капелан Сергій Дмитрієв, той самий, широко відомий як "Падре", керівник "Eleos-Ukraine". Народження перформансу – це результат комбінації з ентузіазму отця Сергія, таланту драматурга Ахтема і моєї творчості. А також, звісно, підтримки тодішнього Надзвичайного і Повноважного Посла Литовської Республіки в Україні Вальдемараса Сарапінаса. 

Українська боротьба і доля Херсона йому дуже близькі. То ж, литовська амбасада стала майданчиком пілотної вистави за твором "Листи без відповіді". Тоді, у червні 2023 року, ми прагнули привернути увагу дипломатичного істеблішменту  до долі Херсона, трагедії окремої людини на фоні найбільшої війни у Європі з 1945 року. Вочевидь, це вдалося. 

Цікаво і показово, що ідею вистави ми з "Падре" вперше обговорили з паном послом під час аудієнції, коли урочисто передали Литовській Республіці прапор і герб, які мені вдалося зберегти, переховуючи під час окупації Херсона. Яким запам’ятали день визволення Херсона та як вирішили діяти, коли нарешті можна було вдихнути вільно?
    ЗСУ наближалися. Ми чекали, але не було розуміння яка доля міста, передчували вуличні бої та тотальні руйнування. А тут ще росіяни поруйнували інфраструктуру, місто сиділо без води, електрики, зв’язку. Готували на багаттях, збирали дощову воду і хмиз для вогнищ. Але вірили у визволення. 

Сам день 11 листопада для мене як у тумані пройшов, хотілося прийняти, що нарешті вільні, але остерігався ворожої провокації. Важко було повірити, що окупанти таки пішли без боїв.

Усвідомлення прийшло наступного ранку, коли побачив, як декілька чоловіків чубляться за право зірвати російську пропаганду на білборді. Стало радісно, але відразу навалилася величезна втома від місяців безперервного стресу. 

Вже два роки Херсон під регулярними обстрілами з різних видів ствольної та реактивної артилерії, почастішали авіаудари, в останні місяці особливо дошкуляють дрони. Атакують цивільних осіб і транспорт, мінують парки та вулиці. Словом, боротьба триває. А стосовно планів… Плани мої були прості – дожити до перемоги України та повернутися до творчості.

Ваші книги, не просто відкривають правду, а й допомагають творити добрі справи. Адже вилучені кошти за одну з них, Ви спрямували на допомогу херсонцям та тваринам, які постраждали від війни. 
Це була ініціатива видавництва "Фоліо". Майже одночасно з виходом книги "Його звуть Падре" окупанти здійснили підрив Каховської ГЕС. Херсонщина, місто Херсон опинилися у зоні екологічного лиха. При цьому не припинялися активні обстріли ворогом обласного центру та інших населених пунктів. 

Природно, що гостре бажання підтримати постраждалих керувало творенням ініціатив та їхньою реалізацією. Скажу тільки, що допомогою жертвам війни, родинам військовослужбовців ми, разом з "Eleos-Ukraine" (соціальне служіння Православної церкви України) і його головою – прототипом головного героя другої книги, займалися давно, ще до повномасштабної війни. 

У 2019-2022 роках близька сотні українців отримали можливість безплатного навчання у Клайпедському університеті. Обдарована молодь з родин, які опинилися у складних життєвих обставинах, отримувала підтримку від представників литовського бізнесу, міста Клайпеди. Ми допомагали й адресно родинам військовослужбовців.Саме за літературну і гуманітарну діяльність Вас цьогоріч було відзначено нагородою?
Якщо Ви про Медаль Архистратига Михаїла, то так. Ми, тому що, нагороджено було не тільки мене, але й ректора Клайпедського університету Артураса Разбадаускаса. Без його підтримки втілити у життя задумане, реалізувати масштабні гуманітарні ініціативи, було б неможливо. Насправді у моєму випадку нагородження було за бекграунд у комплексі. Наукову діяльність, організацію першого в Україні Центру дослідження історії Литви, зміцнення українсько-литовських комунікацій, літературну діяльність та допомогу родинам, що потребують особливого піклування. 

У соціальних мережах Ви повідомили про одруження. Символічно, що у вільному рідному місті. Як це було? Адже місто під обстрілами.
 О, так. То був цікавий день і справжнє, у реаліях часу, херсонське весілля. Україно-литовська стилістика. До РАГСу нас везла машина побита уламками, вибите заднє скло перетягнуте плівкою та скотчем. Сама будівля РАГСу у "червоній зоні" недалеко від Дніпра, а за рікою – ворог. Побиті стіни, мішки з піском, звуки вибухів і усміхнені обличчя співробітників. 

Люди на позитиві, попри все. Перепросили, що до урочистої зали нас не поведуть, бо там був прильот. І ось – свист мін, 14 прильотів недалеко, фотосесія на фоні наслідків війни. Кіно насправді, незабутня мить життя.Чи плануєте жити в Херсоні?
Хотілося б продовжити розробку малодосліджених проблем в українській історичній литуаністиці. Треба продовжувати популяризувати історію України у Литві, та литовську історію в Україні. В цьому ключі планую різні формати. Зарано поки що озвучувати, подивимося що із бажаного вийде. 

У плані художньої літератури чи публіцистики також є думки. Можливо – це будуть твори, які відкриють читачу життя довоєнного Півдня, краю нашого дитинства та юності. Відповідаючи на питання – чи буду жити у Херсоні скажу, що Херсон, хочу я цього чи ні, буде завжди частиною мене, де б я не знаходився, як би пафосно це не прозвучало. Занадто багато разом ми пережили, я і місто.

 Ви спеціалізуєтесь на вивченні литовської історії та її зв'язків з українською. Якими ці зв'язки ви бачете зараз?
Вельми широкими та міцними. Литва – один з найбільш відданих, твердих і послідовних союзників України. Не лише від моменту повномасштабного вторгнення, а ще від 2014 року. Литва ще і наша багаторічна "адвокатеса" у європейських та євроатлантичних структурах. Гаряча прибічниця інтеграції України до них. Причини такого ставлення лежать як у площині історичної традиції, так і прагматизму, що нормально для будь-якої держави, яка захищає власні інтереси.

    Стосовно традиційності позитивного ставлення до України у Литві, то тут корені лежать у спільному досвіді будівництва державних проєктів у минулому, таких як Велике князівство Литовське та Річ Посполита. Близькими та інтенсивними були контакти українського і литовського національних рухів у першій чверті XX століття. Обидва народи пройшли через випробування війною за незалежність на межі 1910-1920 років, у міжвоєнний період 1920-1930 років. 

Коли у роки Другої світової війни Україна та Литва знову опинилися в ідентичній ситуації, в обох країнах розгорнулися визвольні змагання проти тих самих окупантів. Однаковий трагічний фінал боротьби за свободу, комуністичні репресії проти бійців опору та їх родин, просто масовий терор проти українського і литовського населення з боку радянської влади. Біда зближувала і навіть єднала. Страждання депортованих, табори Сибіру, де українець і литовець ділилися шматком хліба. Не вистачить часу нашої розмови сказати про всі епізоди єднання. 

Що ж до прагматичної компоненти, то демократична, європейська Литва зацікавлена у стабільному Балто-Чорноморському просторі, і відбитті нового і чергового наступу імперіалізму зі Сходу, який несе пряму загрозу усім вільним народам регіону. 

Стійкість же міцної прозахідної України – запорука збереження свободи й цивілізаційних пріоритетів та цінностей для сусідніх з нею країн.    
Аналізуючи події сьогодення, зважаючи на історичний досвід, які маєте думки щодо подальшого розгортання подій та наслідків, яких варто очікувати? 
Багато буде залежати від того, як складатимуться геополітичні обставини та внутрішня ситуація всередині нашої країни. Однак, я впевнений, що наразі наша головна задача – збереження Української держави як такої. Збереження сильної армії та суб’єктності України на міжнародній арені. Це вже буде великою перемогою і запорукою нашого існування у майбутньому. 

Далі – ситуація може змінюватися і кардинально, в тому числі у стані нашого ворога. На зміну агресивному і навіженому "царю" цілком може прийти слабкий діяч. Країна-агресор має багато внутрішніх проблем, вона зшита з численних національних утворень, як те старе і вицвіле простирадло з різноколірних латок, які тримаються купи страхом і залізною рукою центру. Ця імперія вже двічі розпадалася – у 1917 та 1991 році. 

То ж, скажімо так, може статися всяке, так би мовити, "традиція" вже склалася. І тут питання до нас, чи будемо ми готові, як суспільство та військово-політична машина, якщо подібне відбудеться. І що буде зроблено, щоб наблизити такий момент. Чи буде проведено ефективну роботу над помилками попередніх років. 

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Анна Шаповал