«Чому я повинна тікати зі своєї землі?» — мешканка Херсонщини розповіла про окупацію та обстріли

Антонівка, що на Херсонщині, — село на нулі. Місцеві жителі першими відчули на собі, що таке війна. Було дуже страшно, але вони зуміли перебороти страх, і з перших днів розпочали опір навалі. Організувалися — і почали волонтерити. І сьогодні, під обстрілами, продовжують свою діяльність, і покидати домівку не збираються. Із журналісткою спілкувалася Катерина Альохіна – місцева жителька.

Скільки себе пам’ятає — весь час у активістках. Катерина Альохіна — членкиня двох організацій: волонтерської «Антонівська хвиля» та ОСББ. В останній є головою. За фахом — психологиня, нині пенсіонерка. Війна її застала вдома. Ранішній дзвінок знайомої сповістив про початок. До останнього не вірилося, але жахливі реалії змусили прийняти ситуацію і діяти за обставинами. Найперше, що прийшло, — це запастися водою, бо розуміла, що постраждає критична інфраструктура. А далі розпочалися страшні воєнні будні.

«Ми живемо без інтернету, під постійними обстрілами, тому допомагаємо одне одному»

— Ви з самого початку розпочали волонтерити?
— З самого початку ми почали працювати з чоловіком. У нас невеличка машинка, якою можна перевозити щось, і староста попросив: «Ви зможете?». Ми сказали: «Якщо треба, то зможемо». До нас приєдналася ще команда волонтерів. Ми поділили Антонівку на такі кущі, по три вулиці. І волонтери погодилися займатися своїми вулицями. Чому? Тому що ми не можемо скупчувати народ, щоб в одному місці вони все отримували. Тому що це небезпечно, тому що літають дрони, тому що все видивляються. Взагалі прильоти і так далі. Ми вирішили працювати через волонтерів, як хочете називайте, хочете — або вуличні волонтери, або просто волонтери. Все, що ми отримуємо від різних організацій, від різних фондів, через адміністрацію Херсону, чи через старосту. В принципі, усім керує наш староста антонівський, а ми всі взаємодіємо. І все тут отримують вуличні волонтери на свої кущі, а уже на вулицях роздають людям. Ми склали списки, постійно відслідковуємо людей, які приїздять, виїздять. Бо багато людей поїхало, але на сьогодні залишається близько 630 дворів в Антонівці. Це більше тисячі людей. Ми живемо без світла, ми живемо без інтернету, під постійними обстрілами, тому допомагаємо одне одному таким чином.

— Ви пам’ятаєте перший день війни, як розпочалося все для вас?
— Так, пам’ятаю. Мені зранку зателефонувала моя добра знайома і сказала : «Почалася війна». І це так страшно було, ми не вірили до останнього. Я встала і не знала, що робити. І перше, що прийшло в голову, — це набрати воду, тому що я розуміла, що найперше, що будуть бомбити, це сфера обслуговування, комунальні об’єкти. Почала набирати воду, ми не знали, що робити. Потім почалися обстріли, ми чули, як бомблять. Тут у нас бомбили, потім в районі мосту, а потім взагалі ішли танки — і це все було дуже страшно. Ми ховалися в погребах, не знали, що нам робити, як діяти. Так і переживали.

— Ви бачили, що це була саме російська авіація, російська техніка, війська?
— Так, ми все це бачили, тому що все це через міст ішло. Спочатку наші намагалися відстрілюватися. Ми там близько не були, бо це ж небезпечно, але ми чули, що звідти, з Зеленівки, з дороги об'їзної, що наші намагалися їх обстріляти. Але їх набагато більше було. Ми бачили, як ішли танки. А люди ж не запасалися продуктами, нічим. І хліба не було. Ну, хто знав? Ми з чоловіком та сусідами поїхали на хлібзавод, за хлібом для людей. Їхали під мостом, а по мосту йшли танки. Це було дуже страшно. Але слава богу, хліб привезли, пороздавали.

— До вас у подвір’я приходили російські військові?
— Так, приходили, до нас особисто два рази. Взагалі по Антонівці більше ходили, наскільки я знаю. Мабуть, ті, хто на центральних вулицях живуть, до них частіше приходили, десь по три-чотири рази. Були обшуки серйозні. У нас якось поблажливіші були, питали: «Чи є зброя? Чи немає заборонених речей?» Зайшли та й вийшли, а страшно було, коли на вулицю заїжджали на бетеерах, зверху сиділи з автоматами. Заходять — і ти не знаєш: що далі буде? Що вони будуть робити?

— Психологічний тиск вони здійснювали на вас?
— Напевне, якось нам пощастило, але ми боялися дуже, тому що була інформація в телефонах, тоді ще був інтернет, і ми відслідковували. Ми тоді були в різних групах вайбера і телеграму. І коли ми відкрили телефони, то було дуже страшно. Ми боялися, що ми не встигнемо щось видалити і так далі. Передавали нашим інформацію, допомагали, тому дуже було страшно, що прийдуть: а у нас тут в телефонах. От в місто ми їздили, автобуси ходили, але було два блокпости. Перед мостом і за мостом. Зупиняли, більше чоловіків перевіряли. Всіх примушували виходити. Телефони у них перевіряли, примушували закачувати рукава сорочок, штанів, дивилися наколки. Якщо все в порядку, то відпускали, якщо ні — то залишали. Я їздила в місто і все це спостерігала.

— На ваших очах багато затримували людей?
— Так, затримували, а ми їхали далі. Так, коли щось їм не подобалося, а що там далі з тими хлопцями — не знаю.

— Після деокупації де ви були і як зустріли звістку про звільнення?
— Ми вже чекали, ми вже знали, що ось-ось наші прийдуть. Ми ж все це бачили, як вони тікали і вивозили все. Це все через наш міст. Вони організували свої пороми. Все вивозили, такі здорові катери, ми бачили, що вони тікають, а ми вже чекаємо на наших. Тоді вже люди вийшли з прапорами на вулиці Херсону. Уже й страху не було. Всі уже там зустрічали наших. Військові обережно заходили, не всі відразу: спочатку деяка техніка, машини заїздили. Люди їх зустрічали, ми в телеграмі відслідковували, де наші, в якому районі. А коли вже зайшли через день в Антонівку, то нашій радості не було меж. Тут всі пекли пироги і борщі варили і на блок-пост нашим носили, обнімалися, цілувалися, фотографувалися. Всі прапори вже дістали. Було таке щастя, що нас звільнили. Навіть, якщо росіяни нас і відрізали від усього, від води, електрики і так далі, то все одно ми раділи. Головне, що ми почули себе вільними, що можна вільно дихати. Це був дуже щасливий день!

— А сьогодні, коли знову обстріли, як ви виживаєте?
— Ми вже трохи адаптувалися. Не можна сказати, що ми звикли, до цього звикнути неможливо, але ми почали відрізняти, це виліт чи приліт. Що це таке. Уже навіть знаємо, з якої зброї стріляють. Ми і досі ховаємося: хтось у погребах, хтось так, як ми, в будинку. У нас будинок цокольний, ми самі його будували, і самі перекривали, то ми знаємо, що там нам безпечно. То ми в погріб не бігаємо, а там і залишаємося. І тільки там я особисто почуваюся безпечно в Антонівці. Навіть, коли я тут, у волонтерському центрі, то дуже лячно, коли починаються обстріли. Ми ж бачимо, що вони в одну сторону стріляють, бо в один район частіше. Ось так і виживаємо, ховаємося. Знаємо: почалося, то треба ховатися. А інколи буває так, що почалося з лівого берега і летить так ту-у-у, ой, думаєш, куди ж бігти, бо ти ще не добіг нікуди, і це дуже страшно. І початок Антонівки — у нас дуже багато домівок постраждало. Дуже багато.

— Чи були випадки, коли на ваших очах бомбили будинки, вбивали людей?
— Щоб вбивали, то такого не було на очах, а коли бомбили, то так, бачили. Якось почався обстріл, а ми тут, у волонтерському центрі, то бачили, як далі, в Антонівці дах піднявся, бачили, як підривається будинок. Знаєте, ми більше бачимо наслідки, бо під час обстрілу намагаємося ховатися. Бачимо все потім: як будинок горить чи даху вже немає.

«Я тут живу — і їм тут не місце, а не мені»

— Чи маєте бажання покинути Антонівку?
— Ні, якщо ми досі не покинули, то немає бажання покинути. У нас дуже часто питають: «А чому ви не виїхали, а чому ви досі тут?» Ви знаєте: тому що це мій дім. Куди їхати? Я ж розумію, що це невизначений термін. Десь будемо жити: там шукати нову роботу, обживатися. А тут все своє, і цей будинок, який будували своїми руками. Мені тут безпечно, тут і тварини, тут і свекруха моя, якій 86 років. Окремо живе, але ми її забирали, бо було дуже страшно. Я не знаю: у мене просто внутрішній протест, щоб ви зрозуміли: чому це я повинна зі своєї землі тікати. Так, я розумію, що можна десь перебути в Україні. Ось діти наші виїхали, тому нам спокійніше, що вони виїхали, але чому це я маю тікати. Не хочу, це моє! Моя земля. Це мій будинок. Я тут живу — і їм тут не місце, а не мені. Ось так!

— Коли важче: тепер чи було спочатку?
— Найважче було на початку, бо ми не знали, чого від них очікувати, як вони себе будуть вести. Чи вони будуть ставитися вороже, чи будуть щось шукати, оце було найважче — невідомість. А ще ми залишилися без влади, без поліції, і нам самим треба було триматися. Люди більше сиділи по хатах, виходили в центр лише за хлібом. Дуже боялися за молодих жінок, щоб не зґвалтували. А ще нас заманювали гуманітаркою. Люди — як люди, вони біжать та беруть, що їм дають. Колишній наш голова селищний почав тут керувати, почав з ними співпрацювати. Був час, коли наші підприємці, зрозумівши, що ворог буде грабувати, стали роздавати людям свою продукцію.

Мій чоловік Володимир їздив по хліб, коли по мосту йшли танки. Страшно було. Люди були кинуті, все було закрите. Магазини не працювали. Ніхто ж не очікував, запасів ніхто не робив, жили, як звичайно. Нам пощастило, що живемо трохи поодаль від центру. Ось так ми і жили в окупації. Були обходи по дворам. Заїздили БТРами, з автоматами. Перевіряли, шукали зброю. Багато хто не витримав, виїхали звідси. Ось зараз ми рахували: у нас понад п’ятсот дворів, а людей десь тисяча. Одиниці повертаються, переважно їдуть звідси. Людям немає де жити, бо ж прильоти по будинкам. Переважно залишилися люди похилого віку. До нового року у нас було десь сімдесят дітей, зараз лише тридцять. Людей стає все менше і менше. Більшість людей залишилися без роботи. Бабусям давали російську пенсію, без оформлення, по 10 000 тисяч рублів, три місяці поспіль. Бабусі були задоволені, що можна жити. Примушували підприємців перереєстровувати бізнес на російський лад. Хто не хотів, той виїхав. Навіть ОСББ примушували реєструвати як юрособу в росії. Були ті, хто і перереєстрував, бо боялися, були й такі, що покладали надії на руський мир. Було по-різному. Люди різні. Ті, хто не хотів реєструвати, тим не давали працювати. Був ринок у нас найбільший — Дніпровський. Він був схожий на Шанхай. Машини з Криму потоками, завозити продукти рашистські. Та найгірше було те, що у нас не було ліків. У нас залишилися лише дитяча медсестра і ще одна медсестра. Вони фактично всю медичну відповідальність за здоров’я дітей і дорослих взяли на себе. Ось така сумна історія.
Зараз, хоч і під обстрілами, але морально набагато простіше. Бо ми знаємо, що вільні і тепер чекаємо, коли їх виженуть з лівого берега. Знаємо, що це станеться. Віра нас тримає і допомагає не опускати рук. Всі чекаємо на Перемогу!

thegard.city