Бачив, як КАМАЗи вивозили чорні мішки з трупами, а потім сам опинився в камері. Херсонець про чотири дні в катівні на вулиці Теплоенергетиків

Спротив в окупації. «Навіть не страшно було, тільки телефони ховали»

До війни Ігор Ільченко займався ремонтом телефонів. 24 лютого 2022 року у свій вихідний він прокинувся від сирен і вибухів. Замість запланованої поїздки для відпочинку він із дружиною поїхав спочатку заправити автівку, а потім до батьків у гості, де в очікуванні на подальший розвиток подій затрималися на пару місяців.

Згодом Ігор потрошку повернувся до звичної роботи та допомагав людям лагодити телефони. Також разом з однодумцями їздив по Херсону, фотографував позиції росіян і передавав інформацію в Київ. Ігор розповідає, що випадків, коли їх ледве не затримували на блокпостах було багато. Щоб збити окупантів з пантелику, брали з собою 2-3 телефони. Той, на який фотографували, ретельно ховали в машині, один-два телефони, готових для перевірок, були в кишенях.

«Особливо такого нічого не робили, тільки телефони ховали. Навіть не страшно було, навіть особливо не боялися», – згадує херсонець.

Однак був випадок, який змусив чоловіка понервувати. Коли з дружиною їхали на Острів, розповідає Ігор (треба було поспілкуватися з товаришами, що займалися такою ж діяльністю), їх зупинили на блокпосту. Окупант причепився через тоновані вікна автівки:

«А я ще не встиг телефон з фотками сховати. Він лежав у бардачку. Ще й на безгучний режим не поставили. Думаю, не дай Боже, зараз хтось набере, напише або щось ще. Якщо знайдуть, а там фотки...»

Однак не шукали. Змусили зняти тонування, телефон з кишені забрали «на перевірку» (насправді, росіянин його собі до кишені поклав з наміром непомітно привласнити). Коли нарешті дозволили їхати, Ігор таки забрав у мародера гаджет, хоч той і відбріхувався, мовляв, «я нічого не брав».

«Взагалі, згадувати все це не хочеться, настільки ситуація була печальна. При мені на блокпосту чоловіка з машини витягли, в багажник його ж машини засунули й повезли кудись. Ситуація була така страшна, що не дай Боже».

Від дружини Ігор приховував свою діяльність, хоча вона завжди хотіла про все дізнатися. А батько в усіх випадках завжди був поруч із ним. Так тривало до 21 вересня 2022 року.

Затримання окупантами. «Обличчям у підлогу»

Ігор Ільченко розповідає: товариш його родича навмисно влаштувався працювати на службу до окупантів, щоб передавати нашим інформацію. Потім росіяни його затримали, а за тиждень і Ігоря.

«Приїхали на роботу, захожу – і позаду мене ламаються двері. Заходять чоловіків 7-8 ззаду. Мене, м'яко кажучи, обличчям у підлогу. Почали допит прямо на роботі. Потім повезли на допит до ФСБшників».

Затримали через те, що росіяни дізналися про зброю української поліції. Її вони переховували на прохання поліціянтів, які виїхали з Херсона. Окупанти питали, де ця зброя? Також цікавилися, чи передавали вони інформацію українській стороні. Звинувачували в тому, що вони члени ДРГ – незадовго до того у Таврійському мікрорайоні підірвали окупантів. Мовляв, люди які вміють паяти та ремонтувати телефони, можуть зробити й вибухові пристрої. Звісно, провели обшуки всюди, куди руки дотягнулися – у квартирі, гаражі, на роботі, позабирали гроші й техніку. «Тобто, все як у всіх», – підсумовує Ігор.

Потім окупанти в масках привезли їх в ізолятор тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків. Чоловік каже, їм натягнули шапки на голови, щоб нічого не бачили, але він одразу впізнав це місце. Мало того, що сам живе поруч, ще й раніше був тут з батьком, той працював в органах і навідував із сином своїх товаришів.

Приміщення ізолятора тимчасового тримання на вулиці Теплоенергетиків у Херсоні, що використовувався російськими військами для катування цивільних. Фото: Роман Баклажов, 2022. Джерело: Human Rights Watch

Спочатку години півтори тримали Ігоря в наручниках у «стакані» – маленькій кімнатці метр на метр з бетонним «стільцем». Почувши крики, подумав, що це кінець. Потім повели на допит до ФСБ-шників, який закінчився катуванням, звідти – в камеру №13. Все, що було наступні кілька днів, – камера і допити.

У камері №13

У приміщенні, розрахованому на трьох, Ігор був сьомим і наймолодшим. Каже, співкамерники йому дуже допомогли. Вони залишили їжу з обіду й одразу нагодували й напоїли новенького. Ігор з вдячністю і захватом згадує їх:

«Що б не сталося, люди наші нічого не бояться, в них ніякого страху немає, вони завжди веселі – в якій би ситуації  не опинилися».

Подальша доля більшості співкамерників Ігорю невідома – багатьох повезли на лівобережжя, декого відпустили вже там, і вони повернулися на нашу територію через Росію. Двох він знайшов – це батюшка з Токарівки та історик Олексій Паталах, «дуже добрий чоловік».

Слова Ігоря про нелюдські умови утримання росіянами вчергове підтверджують свідчення про злочини росіян проти людяності тих, хто пройшов через катівні. Відсутність медичної допомоги, погана їжа («каша, як собакам варять»), ночівля на підлозі на ковдрах, які передали родичі тих, кого росіяни незаконно ув’язнили раніше.

«Мені в перший день заборонили спати, – розповідає Ігор. – Сказали: вчи гімн Росії, поки не вивчиш, спати не будеш. Але я його так і не вивчив. Не хотів. Пощастило, що вони не перевірили. Бо хлопці сказали: «Вчи, бо буде погано нам всім. Якщо перевірять, а ти не вивчив – то і нам дістанеться. Будуть знов бити шокером». У них був любитель цього на кличку Злий».

Обличчя катів запам'ятав назавжди

«Його обличчя на все життя запам’ятав. По-моєму, є людей п'ятеро, при яких він знімав маску. І я входжу в це число. Коли він мене відпускав, то зняв маску, я бачив його обличчя, очі. Повністю розгледів».

Злий. Стоп-кадр із фільму-розслідування Суспільного «Гаспада афіцери: наглядачі херсонської катівні»

Ігор розповідає, що Злий любив познущатися. Він мав дуже потужний шокер і бив ним всіх підряд. Біль від удару струмом був пекельним. То він по голові бив, то головою об металеві ґрати на дверях. Чоловік каже, що і Злий його запам'ятав, бо коли його бив, Ігор намагався відмахуватися. Називав «відбитим на голову», але навіть висловив повагу, мовляв, «ти такий худий, але сміливий».

Садистські нахили проявлялися не в нього одного.

«Вони звірі просто. Коли б'ють, отримують задоволення, можна сказати, кайф ловлять. Це видно по погляду, по всьому, як вони це роблять. Нічого людського в них не побачив, це просто нелюди».

Допити проходили по два-три рази на день і, за словами Ігоря, один від одного не відрізнялися. Коли кажеш, що нічого не знаєш, починають бити, в тому числі й шокером. Щоб було болючіше, обливають водою. Або змушують притулятися руками до металевих дверей, щоб провідність струму була більшою. Якщо не падаєш, кидають на підлогу, б’ють, наступають на пальці:

«Били струмом, били ногами, руками, битами – чим тільки не били. Били так, що біль був просто пекельним. Після цього в мене пухлина на спині, вилізла. Спина постійно болить дуже сильно».

Ігор згадує, що в тому светрі, в якому прийшов на інтерв’ю, його й забрали в катівню. Каже, тоді тільки купив його, а на допиті йому шокером спину буквально спалили.

«Аж дим йшов, – продовжує розповідь чоловік. – Смерділо, немов курку смажили. Потім мене заводять в камеру. Зі мною співкамерники спілкуються. Я кажу: «Хлопці, гляньте на спину. Здається, светр спалили». Вони починають сміятися, кажуть: «Та ні! А ну підніми». Я підіймаю светр – а  спина аж димиться, така синя, спалена. Кажу: «Слава Богу, хоч не светр, краще хай спину спалять». Усі посміялися, розрядив трохи обстановку».

Результати катувань росіянами після незаконного ув’язнення. Фото з архіву родини Ільченків

Він думав, з цієї катівні вже не вийде. Тим більше, що з балкона своєї квартири не раз бачив, як КАМАЗи вивозили чорні мішки з трупами. Співкамерники розповідали історії, як на допитах люди помирали від тортур: так били струмом, що серце не витримувало.

Але найбільше Ігор переймався не через себе – він був занепокоєний за родину, бо окупанти розпитували про батьків, про дружину. Дуже боявся, що заберуть їх теж. Він вже змирився зі своєю долею. Однак вже 24 вересня його несподівано відпустили.

Звільнення з полону

Ігор Ільченко вважає, йому дуже пощастило. Причиною вважає той факт, що у приміщення, де росіяни зберігали вилучені «речдоки», у вечір їхнього затримання прилетів наш снаряд. Через знищену інформацію в росіян не вийшло нічого знайти проти них. Та й місця для нових затриманих треба було звільняти. На додачу окупанти вже панікували через наближення українських військ.

Випустили, звісно, без телефону, без грошей. Одразу побіг шукати дружину, але вдома її не було. Виявилося, вони їздили забирати машину, на якій Ігор у день затримання поїхав на роботу. Зустрілися випадково – і плакали від щастя.

Дружина Ігоря Лєра розповідає: одразу після зникнення почала шукати свого чоловіка – спочатку по СІЗО, потім пішли в поліцію. На той час їхній шлюб ще не був зареєстрований, тож ходила з його мамою, щоб та написала заяву. В російській поліції жінок «заспокоїли», сказали: «Можете вже не шукати». Тоді зникнення людей, викрадення цивільних і взагалі репресії в окупації були типовою частиною життя, характерною ознакою «новою російської влади» в Херсоні. Навіть у рідних, здавалося, опустилися руки, але Лєра все одно не припиняла пошуків.

Попри звільнення, зустрічі Ігоря з катами не припинилися. Мало того, що стикалися в магазині біля ІТТ, куди ходили чи не всі жителі району (Злий навіть цікавився, чи не набридло на волі та «запрошував» повернутися в катівню). Колишній в’язень і сам з місяць ходив до них та вимагав повернути те, що вилучили при обшуках. Гроші, звісно, ніхто не повернув, але телефони, каже, таки позабирав.

Через те, що вони жили поруч з ІТТ на вулиці Теплоенергетиків, який став однією з найвідоміших катівень Херсона, в їхній квартирі окупанти постійно проводили обшуки. Ігор каже, що і до затримання заходили будь-коли. Потім, коли відпустили, він повернувся жити у свою квартиру.

«Після цього страшно було, коли знов обшуки були. Ти думаєш: не дай Боже, знову заберуть».

Але часом навіть почуття самозбереження не спрацьовувало. На відміну від тих, хто намагався обходити катівню десятою дорогою, Ігор Ільченко свої маршрути не змінював.

«Я навіть бувало ввечері їду додому, включу українську пісню якусь про окупантів на всю гучність – і біля них проїжджаю, щоб вони чули. У мене така злість на них була. Навіть почуття страху повністю відключалося».

«Збираємося силами, чекаємо закінчення цієї війни, ростимо дітей»

Зараз родина Ільченків живе в Одесі. Вони дочекалися визволення Херсона, але коли почались сильні обстріли, виїхали, хоча дуже не хотіли покидати рідне місто.

На новому місці Ігор повернувся до звичної роботи, ремонтує телефони, налагоджує зв'язок з Одесою і херсонцями в Одесі, відновлює здоров’я. У них з Лєрою народився син Марк, зараз йому пів року.

Ігор Ільченко з дружиною та сином. Фото Лізи Жарких

«Збираємося з силами, чекаємо закінчення цієї війни, ростимо дітей», – так закінчує Ігор Ільченко розповідь про своє життя в окупованому Херсоні та досвід перебування в катівні на Теплоенергетиків.

Лариса Жарких