Археологічні маршрути Херсонщини

На своїй сторінці у "Фейсбук" наш славетний херсонець Олександр Голобородько поділився чудовими спогадами з усіма херсонцями.

Пісок та час

Я не міг дочекатися кінця уроків. Тільки-но приходив додому – кидав портфелик, хапав шматок хліба і – летів на берег.
Мою увагу одразу приковувала вузенька, сантиметрів у 30-40, смужечка чорного, дрібнесенького піску на фоні піску звичайного, білого; вона пролягала під самісіньким земляним зрізом, що тягнувся уздовж піщаної смуги: тут обривалися городи мешканців нашої вулиці. У вітряну погоду берег, особливо, «мілкий», як ми його називаємо, невтомно шматували хвилі. Та ось вітер поступово вщухав і хвилі відступали. Приходив час нашої, дитячої «археології»...

Нахиливши голову над чорною смужкою, ми, юні мешканці прилиманського села, повільно ходили уздовж берега, пильно вдивляючись у магічні «зрізи» давно збіглих епох. Було дивним і хвилюючим – на темній смужці піску помітити ледь вловимий контур старовинної монети... А вона могла колись належати і древнім грекам – мешканцям Ольвійської хори, і римським легіонерам, що бували у наших краях, і представникам Великого князівства литовського (хіба ж не з тієї епохи долинає назва нашого села – Станіслав?..), і Золотої орди, і Кримського ханства, і воїнам, що могли брати участь у штурмі Очакова...

Особливо магнетично діяли найдрібніші монетки – тонюсінькі, неправильної форми, потемнілі пластинки, вкриті «патиною» часу. Якщо монетка була вкрита шаром зеленого окислу, то її можна було потерти попелом і – раптом! – зринали то ледь помітний контур вершника з піднятим у руці списом, то загадкове обличчя, то незнайоме слово, то арабська в'язь, то орли різних мастей...

Що ж це за загадковий екран часу – чорний пісок? Донині намагаюсь розгадати цю таїну. Чому саме цей пісок, до речі, дуже дрібної фракції, «вбирав» у себе старовину, затримував її від змивання хвилями? Найбільше схиляюсь до думки, що чорний пісок – це залишки культурного шару.
Мої пошуки, до того ж, набагато щасливіші на «улов», постійно повторювались у снах. О, які ж це були прекрасні сни! То тут, то там на березі я надибував цілі розсипи монет – великих та малих, масивних та «пушинок»... Поспіхом підіймав їх з піску і клав до кишень штанів, від чого кишені ставали приємно-важкими. Найсумнішим було те, що казка ця могла раптово припинитись: сон скінчався.

Коли вітрами виганяло воду із прибережної смуги, знаходили із ровесниками на оголеному дні інші «артефакти» – гарматні ядра, зброю, патрони, кулі, уламки кераміки, козацькі люльки, хрестики, залишки якихось прикрас... Спогади ці незабутні. Знайшовши у дитинстві хоча б одну «візитку» минувшини, це відчуття «аромату» збіглого часу, його загадковості і притягальності, багато хто із нас переносить у доросле життя. Благо, допомагають музеї, книги. А тепер – ще й «всезнаючий» Інтернет.

Із вдячністю згадаймо про археологів – людей, які змінюють наші уявлення про час і про людину у часі. Серед першопрохідців багатьох херсонських археологічних «маршрутів» – Авксентій Чирков, Георгій Скадовський, Володимир Ястребов, Віктор Гошкевич, Ірина Фабриціус, Ізраїль Ратнер та Людмила Костюк, Сергій Буйських, Віталій Зубар, Валерія Билкова, Марина Абікулова, Віктор Пиворович, Микола Оленковський…

Віриться: ще потягнуться на наші терени туристи, археологи із різних широт, адже історія Херсонщини містить рядки біографій не однієї країни!

На моїй світлині 1960-х: тут, на «мілкому» станіславському березі, творилися дива нашої дитячої «археології»…