Андрій Чирко: «На наших очах росіяни знищували Козацьке. Тепер це селище-привид»

Козацьке – одне з двох населених пунктів Новокаховської громади Каховського району Херсонщини, звільнених у листопаді 2022 року. Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну його мешканці відчули на собі з перших же годин 24 лютого 2022 року. Оскільки селище розташоване одразу за Каховською ГЕС на правому березі Дніпра, тут з самого ранку почалися сильні бої, які ще кілька днів тривали в районі місцевої Шилової балки.

Після звільнення мешканці Козацького, як і всіх навколишніх прибережних сіл, селищ і міст Херсонщини продовжують постійно відчувати всю ненависть російських агресорів. За словами Валерія Брусенського, начальника Новокаховської міської військової адміністрації, Козацьке і сусіднє село Веселе зараз зруйновані повністю. Всі адмінбудівлі, всі комунікації – все знищене. 

Попри це там залишаються цивільні люди, які не хочуть виїжджати на більш безпечні території і виживають у своїх підвалах, без електроенергії, під постійними обстрілами російських окупантів з лівого берега.

До останнього залишався в Козацькому й 71-річний Андрій Чирко, який багато років очолював місцеву селищну раду, а після її об’єднання з Новокаховською громадою деякий час працював старостою. Він прожив тут усю окупацію і покинув зі своєю дружиною Козацьке тільки в листопаді 2023 року. «Ми виїхали, коли вже зовсім неможливо було там далі залишатися», – зізнається він.

Центр журналістських розслідувань зустрівся з Андрієм Чирком у Великій Олександрівці Бериславського району, в якій він знайшов тимчасовий прихисток. Ми розпитали його про те як Козацьке і його люди виживали в окупації і що відбувається там зараз.

«Окупанти приїздили до мене додому, пропонували співпрацю. Я відмовився»

ЦЖР: Якими ви запам’ятали перші години великої війни?
Андрій Чирко: Жахливими. Армада росіян нахлинула, наче морська хвиля. За лічені години їх і їхньої техніки було повно в Козацькому. Почалися бої. Першою була зруйнована будівля селищної ради. В перші ж дні були пошкоджені лінії електромереж, ми залишилися без світла. Але попри шалені бої наші, місцеві хлопці вийшли і почали все ремонтувати. Один із них – Льоша Вовченко, електромонтер. Чудовий чоловік був… Після виїзду з окупації пішов добровольцем і загинув. 

Хлопці тоді все намагалися відновити. А потім Козацьке залишилося без газу, коли перебили газогін через ГЕС.

ЦЖР: Коли в селищі зовсім не стало світла і газу?
Андрій Чирко: На початку листопада 2022 року всього цього не стало остаточно. 10 листопада прийшли наші, а перед цим росіяни відходили і все підірвали. Відтоді селище живе без світла. Газу ж не стало ще раніше. 

Без електроенергії не стало й води. В Козацькому у деяких людей були власні свердловини, що працювали на генераторах, наданих як гуманітарна допомога. Поки було можливо, у нас було декілька таких точок, де люди могли набрати води.ЦЖР: У перші тижні великої війни мешканці сусіднього Веселого намагалися перебратися до Нової Каховки. Окупанти далеко не одразу погодилися відкрити для цього проїзд через Каховську ГЕС. З Козацького тоді теж евакуйовували людей на лівий берег?
Андрій Чирко: Так. Люди їхали колонами, щоб дістатися Нової Каховки. Пізніше люди їздили туди, щоб купити хліба і чогось поїсти, бо на нашій правій стороні працюючих магазинів уже не було. Всі перевірки на блокпостах у росіян через ГЕС займали 2 години, хоча раніше до Нової Каховки можна було доїхати за 10-15 хвилин. Знаю випадок, коли росіяни розстріляли на Каховській ГЕС цілу родину з Веселого. 
Коли влітку 2022 року росіяни закрили проїзд через ГЕС людям доводилося на човнах переправлятися з берега на берег. Хтось не допливав. Таке теж було.

ЦЖР: Де саме окупанти зробили собі переправу з лівого на правий берег?
Андрій Чирко: В районі «Нібулона». Від нього до лівого берега йшов канал, який виводив до рибінспекції в Новій Каховці. Росіяни влаштували там собі поромну переправу і без кінця тягали свою бронетехніку. Наші давали їм прикурити – по переправі постійно били нашими ракетами. На ній дуже багато техніки і вояк окупантів полягло. Дуже багато.ЦЖР: Чи чіпали вас росіяни, коли ви залишались в окупації?
Андрій Чирко: Чіпали. Кілька разів приїздили до мене додому. Пропонували співпрацю. Казали, що я ж усе тут знаю, що мої знання їм потрібні, що вони хочуть налагоджувати тут побут. Двічі чи тричі приїздили до мене. Я відмовився.

ЦЖР: Хто це був?
Андрій Чирко: Я не знаю, вони не представлялися. Були в цивільному. Потім росіяни ходили по Козацькому, шукали для себе житло. Я, наскільки це було можливо, не допускав цього. Принаймні, ті будинки, за якими я доглядав, росіяни не зачепили. 

ЦЖР: Відомо, що головою окупаційної адміністрації Козацького росіяни призначили Віктора Причепія, який зараз «керує» в селищі Мирне Скадовського району. Ви перетиналися з ним? Що він за людина?
Андрій Чирко: У Причепія тут був магазин будівельних матеріалів на п’ятачку, де шиномонтаж. Він ще в 2022 році втік з дружиною, як казали, в Крим.«Покерувати» тут він встиг небагато. Віктор Причепій завжди був відособлений. Спочатку до нашого козацтва долучався, а потім відколовся від нього. Людина сама собі на умі. Я знаю всіх наших підприємців, які брали активну участь у житті селища, які допомагали, свята організовували. А цей жодної участі ніколи ні в чому не брав.

«Найстрашніше, коли стріляють з танка – це бух і розрив над головою, миттєво» 

ЦЖР: Після звільнення Козацького окупанти почали стирати його з лиця землі. В якому стані сьогодні селище?
Андрій Чирко: Коли росіяни перейшли на ліву сторону Дніпра, від Козацького нічого не залишилось. До того тут були прильоти, але наші били лише по позиціях росіян. Наприклад, вдарили по будинку культури – казали, що там мешкали окупанти. ЗСУ багато били по росіянах, які рухалися через Каховську ГЕС, по їхній переправі. 

Коли окупанти відійшли, то спочатку вони били по нас мінами. Найстрашніше було, коли танк стріляв. Бо міну ти можеш почути і встигнути якось відреагувати, поки вона летить. А коли стріляють з танка – це бух і розрив над головою, миттєво, всюди летять уламки. Це страшно. 
А потім росіяни почали бити КАБами. Уявіть – щодня по 4-6 КАБів сюди прилітало. А один КАБ – це мінус 10 будинків. Вулиці Набережна, Жовтнева, Шевченка – старі вулиці старого села, де проходить залізнична дорога – практично знищені. Може, ще кілька будинків там лише залишилось… 

Школа вщент розбита… Це було ще десь з рік тому. Там був пункт видачі гуманітарної допомоги. Її росіяни били постійно, а потім стали бити по ній КАБами. Будівлю розкололи навпіл. Треба віддати належне дівчатам, які видавали гуманітарку. На них дахи падають, їх ранять, їх знищують, а вони продовжували працювати для людей (2 березня 2023 року окупанти з безпілотника атакували пункт видачі гуманітарної допомоги в Козацькому, тоді поранення отримали 9 осіб, у тому числі 16-річний підліток, – прим. редакції).

Знищили окупанти також амбулаторію, яку незадовго перед повномасштабним вторгненням росіян у нас відкрили. Її вже немає.ЦЖР: А що з територією місцевого комплексу «Нібулон»? Окупанти там теж знаходилися?
Андрій Чирко: Не можу сказати. Це була дуже небезпечна зона, там сиділи снайпери. Але на сьогодні ця територія зруйнована повністю. 
Коли росіяни пішли, на «Нібулоні» ще залишалося зерно. Воно було в нормальному стані. З лівого берега окупанти почали постійно бити по зерносховищам. І досі б’ють, хоча там нема вже чого бити. Але я розумію, чому вони це роблять. Там же гарний причал, є можливість спуститись на воду. Думаю, що через це росіяни луплять туди постійно. 

ЦЖР: А ваш селищний музей? Яка його доля?
Андрій Чирко: Я робив усе, щоб його врятувати. В тому районі були прильоти – спочатку з танків, міни. Хати навколо всі побили. В музеї пошкодило дах. А це ж ще стара будівля часів князя Трубецького. Я ще до підриву Каховської ГЕС намагався там позабивати вікна, сховати експонати. А потім мені подзвонив хтось із київських журналістів і поцікавився, в якому стані наш музей, чи не змило його водою.

 Насправді підрив ГЕС ніяк на нього не вплинув, але через пошкоджений дах там усе стало заливати водою від дощів. Журналісти вийшли на Херсонський обласний краєзнавчий музей і вже вони допомогли спакувати і вивезти основні, найцінніші експонати. 

Займатися цим було дуже небезпечно. Тоді почався черговий обстріл. Це ж фактично лінія вогню, центр Козацького. Але нам це вдалося.

«Козацьке сьогодні – селище-привид»

ЦЖР: Коли росіяни підірвали Каховську ГЕС що ви тоді бачили, що відчували? Якими були наслідки підриву для Козацького?
Андрій Чирко: Я це пам’ятаю як зараз. Серед ночі, ближче до ранку 6 червня 2023 року я почув страшну канонаду. Було дуже багато вибухів один за одним. Наче відбувались бойові дії небувалого масштабу. Але це тривало кілька хвилин, після чого ми почули гуркіт води. Щось подібне ми чули і до цього, бо декілька шандорів на Каховській ГЕС, якщо я не помиляюсь, були відкриті, тож вода шуміла постійно. Але тоді з’явився дуже потужний звук потоків води, який наполохав нас усіх. Лише потім ми зрозуміли, що це були за звуки, коли дізналися про підрив ГЕС. Це вся вода з Каховського водосховища пішла в наш бік.

Як колишній селищний голова я був трохи підготовлений до таких подій, бо ми проходили навчання по обороні, вивчали розрахунки і порядок дій під час евакуації, якщо ГЕС підірвуть. Тоді розраховувалися ймовірні варіанти вибухів ДніпроГЕС, Кременчуцької ГЕС. Всі ці дані були в моїй пам’яті. Я розумів, що вода до нас не дійде і зачепить хіба що тих, хто живе в пониззі Дніпра і деякі вулички Козацького, які спускаються до самої річки. 

Коли 6 червня розвиднілося і ми змогли своїми очима все побачити, це був жах. Ми бачили як вся наша зона відпочинку пішла під воду – там виднілися лише верхівки дерев. А вода шуміла просто під нашими кручами на березі. На території «Нібулону» від двоповерхової будівлі виднівся лише дах. Всі ємності з зерном затопило. Потім зерно набрякло і почало ці ємності розривати. Річкою пливли всі наші кущі, все, чим ми милувалися раніше. 

Коли ж дніпровська вода спала, то від усієї нашої зеленої зони залишилися голі сосни і болото. Змило все з корінням – кущі, маслини. Однак досі оцінити масштаби руйнувань ми не можемо – виходити туди дуже небезпечно і місцеві собі цього не дозволяють. 

Не всі це розуміють… Якось нам привезли гуманітарну допомогу з західної України, зокрема, воду. Вони дивувалися: «Ви ж живете на Дніпрі, у вас води тут достатньо!» А я відповів, що ми вже півтора роки до берега взагалі не виходимо, бо якщо туди вийти за водою, назад можна не повернутися.ЦЖР: Скільки людей загинуло в Козацькому після 24 лютого 2022 року?
Андрій Чирко: Важко назвати цю кількість… Випадків загибелі людей дуже багато. Скільки було такого, що стався приліт, люди не встигли заскочити в хату і їх накрило вибухом. Якось одразу дві людини загинули, іншого разу хтось залишився без ноги, поранень узагалі чимало. 

Пам’ятаю один випадок: дві жінки були на городі. Тут почали летіти КАБи чи міни, я не знаю, що саме. Жінки побігли у веранду, уламками їх дуже сильно побило. Загинули обидві. Це було навесні 2023 року. Третю жінку тоді поранило, вона живою залишилась. А потім зятя їхнього вбили на війні. Це Олексій Вовченко, про якого я вже згадував. Розповідають, що він із хлопцями їхав машиною, влучив ворожий дрон і всі загинули. Виходить, що вся їхня родина від Козацького і до самого фронту вбита росіянами. 

Ще пам’ятаю як чоловіка 1955 року народження у нас вбило. Пішов ввечері по дрова. Танк стрільнув і все… Додому він не повернувся.
Або інший жахливий випадок, який стався 8 лютого в цьому році. До мене у Велику Олександрівку заїхали знайомі з Козацького – чоловік із дружиною. А їхня донька з подругою тим часом поїхала іншою машиною до села Шляхове Бериславської громади, відвезти продукти і ліки її паралізованій матері. На дорозі між Шляховим і Бериславом їхню машину атакував російський дрон, автівка вигоріла повністю.

Батьки, які були на той час у мене, про це ще не знали. Коли вони згодом поїхали додому, то проїжджали повз те місце, бачили машину, яка ще горіла. Але не здогадалися, що там було тіло їхньої доньки…

Дівчата згоріли вщент. Від них лише кісточки ховали. Я дуже вдячний керівництву Великої Олександрівки, що вони допомогли з похованням. Виділили місце на кладовищі, надали дві труни і по-людськи провели в останню путь наших дівчат з Козацького. Там же у нас зараз не поховаєш – небезпечно.Та й узагалі постійно думаєш – їхати додому чи не їхати. Ми ж, коли виїжджали, нічого з собою з Козацького не взяли. У Великій Олександрівці вже звикли до тиші, а коли приїжджаєш додому – страшно. Козацьке сьогодні – селище-привид. Паркуєш машину – постійно дивишся, щоб росіяни тебе не відслідкували. Був у нас випадок – чоловік, який дивився за залишеними собаками і котами в Козацькому на велосипеді їхав і біля нього ворожий дрон вдарив по нашим хлопцям. Він кинувся їх витягати – тут же прилетів другий дрон і знову вдарив. Цього чоловіка поранило.

«Навіть якщо від нашого будинку нічого не залишиться, ми все одно повернемося. Дуже хочеться додому»

ЦЖР: В яких умовах ви жили в Козацькому після звільнення?
Андрій Чирко: У спартанських. Ми з дружиною схудли на 20 кг кожен. Весь мій одяг був удвічі більший за мене, не було що навіть вдягнути. Виручали нас ліхтарики, свічки, газ у балонах, буржуйки, які свого часу зробили самі. Набирали дощову воду. Давати ж щось худобі, численним котам, собакам треба було. Ми ж годували не лише своїх тварин, а й багатьох сусідських, яких господарі тут залишили. 
Кожен день у нас був розписаний, що треба встигнути зробити. Молилися богу і лягали спати в підвалі, де ми облаштували собі нічліг.

Поруч стояла буржуйка, яку натопиш звечора до +25 градусів, а вранці прокидаєшся – навколо вже +10. Тож гріли одне одного під ранок. Але раділи, що прокинулися живими. Скільки було вибухів, весь підвал накривало пилом так, що ми не бачили одне одного навіть з ліхтариком. Думали: ну, все, хату, і нас із нею, накрило. Виходиш на подвір’я і поступово роздивляєшся – а будинку поруч уже немає. Якось відмили весь той бруд і поїхали годувати худобу, щоб встигнути все до обіду.ЦЖР: Чи бували ви в сусідніх селах – Веселому, Одрадокам’янці? Що ви там бачили?
Андрій Чирко: Бував. Коли в Козацькому не було ліків, доводилося їздити, шукати. У Веселому хтось примудрявся їх десь доставати. Тож їздили туди, ризикуючи життям. І в Одрадокам’янку їздив, бо там ще працювали магазини, коли в Козацькому вже нічого не було.

Пам’ятаю, торік приїхали до Одрадокам’янки, скупилися в магазині, поїхали додому. А наступного дня почули, що в той магазин прилетіла російська авіабомба, вбила продавчинь… 

Руйнування там страшні. Вцілілих будинків не видно. Здається, що знищено все. Вулиць просто немає. Коли прилітає КАБ – це страшно. Пам’ятаю, як вдарило КАБом на краю моєї вулиці, де був дитячий майданчик. На тому місці – шестиметрової глибини воронка. Вся земля, яку викинуло звідти, розлетілася навкруги, на всі подвір’я, на дахи. Це сила силенна. Якщо ж КАБ влучав у будинок, то від нього нічого не лишалося. На наших очах росіяни знищували населений пункт. Зараз вони продовжують його нищити.ЦЖР: Скільки людей сьогодні залишається в Козацькому?
Андрій Чирко: Думаю, не більше 150. З 4,5 тисяч.

ЦЖР: Чому вони залишаються там? Чому не виїжджають?
Андрій Чирко: А куди бігти? Хто і де на тебе чекає? Якщо у людини є якісь заощадження або десь родичі, то у неї ще є варіант, куди можна поїхати. А у багатьох цього немає. Ось, є у нас бабулька, їй більше 80 років. Вона працювала нянечкою в дитсадку. Її діти на окупованому лівому березі. Туди їхати вона не хоче. Куди їй їхати? Ось так і живе у своїй хаті. Навкруги нічого нема вцілілого, а її хата стоїть. Сусіди до неї перебралися, так і живуть разом.

Я б теж нікуди не поїхав з Козацького. Бо для цього потрібно набратися сили волі, викреслити зі свого життя все, що тебе оточувало до цього, кинути все і поїхати. Так, інші змогли зберегти своє життя і здоров’я, покинувши все, що нажили. Залишали тут своїх собак. Ротвейлерів. А вони якщо голодні і кинуті напризволяще, то можуть розірвати людину. 

Я не міг через це переступити. Взагалі не думав про те, щоб виїхати. Але довелося.ЦЖР: Коли ви були в Козацькому востаннє?
Андрій Чирко: Ми виїхали звідти в листопаді 2023 року. Потім я ще кілька разів туди їздив, забрати якісь речі. Ці поїздки були для мене поїздками у пекло. Бо я перебрався на територію відносної тиші, а повертався у пекло, де залишились люди. Не знаю, як їх назвати. Героями? Патріотами? Але вони виросли на тій землі, люблять її і не можуть її залишити. Пояснити це складно.

Мені самому так хочеться повернутися. Постійно з дружиною говоримо, що навіть якщо нічого з нашого будинку не залишиться, ми все одно повернемося і будемо його відновлювати. Поки будуть на це сили.