«А жити тут будемо ми!» – історії фермерів, на яких тримається аграрна Херсонщина

Правобережжя Херсонщини залишається одним з найнебезпечніших регіонів України для ведення сільського господарства. Росіяни знищують КАБами аграрні підприємства, підпалюють снарядами поля стиглої пшениці, б’ють артилерією та дронами по техніці, що збирає збіжжя. Проте є ентузіасти, які згодні щоденно ризикувати задля порятунку своєї справи. Вони пережили окупацію та грабунки своїх господарств російськими мародерами, а зараз борються з небаченою спекою, посухою та страхом.

Олексій Варцабюк народився в Івано-Франківську, проте Херсонщина стала для нього справжнім домом. Тут він одружився, тут народились його донька, тут він заснував тваринницьке підприємство. До початку повномасштабного вторгнення росіян у його господарстві налічувалось понад сто голів великої рогатої худоби, приблизно стільки ж свиней та незліченна кількість курей і качок. Ну і голуби, як сам він каже – «для душі».
Сам Олексій не любить, коли його називають «фермером», і надає перевагу слову «господар». Просто слово «фермер» у розмовах з ним використовували росіяни, які довгі місяці грабували його підприємство та знущались із самого чоловіка. За цей час окупанти «звільнили» Варцабюків від майже всієї птиці, частини отари овець, а також розстріляли кількох корів. Адже господар Олексій ніколи не приховував своєї зневаги до окупантів і завжди говорив їм про це просто у вічі.

За цю відвертість і за відмову пустити під ніж свою худобу росіяни періодично били господаря на власному подвір’ї, проте зламати так і не змогли. Розуміючи, що побоями та погрозами їм не вдасться приструнити чоловіка, його вивели на розстріл. Олексія врятував один з його биків, який розігнав автоматників, а одного з них взагалі відправив у нокаут.

Бик як гатанув одного росіянина під задні ноги. Той сальто зробив через бичка і отак в бронежилеті, в шоломі – просто і гепнувся об землю. Так після такого удару той військовий втратив свідомість! Питає: «Братци, гдє я? Что ми тут дєлаєм?». Росіяни про мене забули, посадили того «контуженого» до автівки та й втекли, – пригадує ті події господар Олексій. 

Зараз господарство Варцабюків потроху оговтується від пограбування росіян. Вдалось відновити поголів’я худоби, знову розвести птицю та заготовити корми на зиму. На територію їхнього підприємства продовжують летіли російські авіабомби. «Це трохи страшнувато!» – зізнається господар, проте відразу ж додає, що за окупації було куди складніше.
Головною проблемою для херсонських аграріїв цьогоріч стала небувала спека, яка призвела до зниження врожайності посівів і буквально спалює городину. Дощів, які мали б наповнити ґрунти вологою, тут не було вже дуже давно. Старожили розповідають, що на їхньому віку таке вони бачать вперше.

У місцевому магазині зустріли фермера Олександра. Ситуацію на своїх полях чоловік називає ледь не катастрофою. Його землі знаходяться на богарі, тому конче потребують влітку дощів, а взимку – снігу, ось тільки опадами херсонських фермерів природа цього року обділила.

Багато погоріло, попеклося кавуна. Викинули ми його. Оце у нас кавун отакий є. Що виростили, то і є. Без поливу погоріло. Ну воно до 50 градусів спеки було! Рослина не витримує. Вона тормозиться в рості й не розвивається так, як потрібно. 

Спочатку окупація, а потім і аномальна спека болісно вдарили по кишенях херсонських селян. Порушення традиційних укладів призвело до того, що «живі» гроші тут відтепер бачать здебільшого пенсіонери та бюджетники, а виживають місцеві завдяки бартеру, гуманітарці та власним погорілим городам.

Ускладнює ситуацію і те, що після звільнення правобережжя області у місцевих селян дещо змінились пріоритети. З осені 2022 року державні та партнерські організації просто завалювали регіон гуманітарною допомогою, що дозволило херсонцям зробити певні запаси на майбутнє. Комори, заповнені безкоштовними крупами, борошном, макаронами та консервами, призвели до того, що багато колишніх найманих робітників відмовляються працювати на полях.

Ті, хто працює на себе, звичайно, більш мотивовані і не живуть з дармової гуманітарки. Тетяна і Сергій – наші давні знайомі з села Білогірка, в якому внаслідок російської агресії були знищені усі житлові будинки. Це подружжя, як і раніше, займається баштаном, а гроші, що отримують з продажу кавунів та динь, вкладають, знову ж таки, у поля. І земля їм віддячила непоганим урожаєм.

Ми самі заробляємо свій хліб, а не просимо у людей! Бачите, яквродило. Мабуть, Господь бачив, що ми страждаємо так, то й дав нам оцю ягоду. Щоб ми мали копійку! Щоб було за що жити! – розповідають Сергій і Тетяна, показуючи на купу кавунів біля свого подвір’я. 

Ця родина фермерів вже кілька років живе у напівзруйнованому будинку, але вважає, що комфорт – це не головне на сьогодні, важливіше – придбати власний трактор і засіяти землю. 

У розбомблений Білогірці, крім Сергія і Тетяни, живе лише кілька сімей, які також займаються землею. Місцеві звикли до безлюдних вулиць, і вже навіть вбачають у тому, що їхні сусіди сюди більше ніколи не повернуться, певні плюси. Насправді ж це певною мірою «повернення до традицій», адже багато українських селян до радянщини та колективізації будували свої обійстя на відрубі і хуторах – на певній відстані одна від одної, щоб мати, так би мовити, свій оперативний простір.

Я вважаю, що 5 хат на село – то вже багато! Ми зараз тут всі індивідуалісти! Господар від господаря має жити метрів за 200-300, щоб його кури до мене у двір не бігали! – жартує Сергій. 

Сергій і Тетяна, пори всі складноші, не бачать для себе іншого буття. Вони могли б отримати за своє помешкання компенсацію та спокійно жити у місті, проте, кажуть, батьківська земля тримає. Переїхати з Білогірки для них тотожно втечі, певній зраді полів, які годували їхніх пращурів, а зараз – годують їх. 

Солідарні з білогірцями і подружжя Варцабюків. Вони змогли зберегти частину свого поголів’я під час окупації, не покинувши господарство навіть під дулами російських автоматів, а значить якась там посуха їх точно не злякає. Як не злякали окупанти, розмови з якими господар Олексій не забуде ніколи:  

Прийшли до мене росіяни і кажуть: «Ми теперь тут будем жить»! Кажу їм – ви тут жить не будете, тут буду жить я. Я не збираюсь нікуди тікати. Вони: «Прійдется». Ну, дали мені два дні, щоб мене тут не було. Не подіяло. Вони знову прийшли. Нормально мене покатували, били, прив’язали до стовпа.  Ось тільки я нікуди не втік. Кажу їм: «Це наша земля! Вашою вона ніколи не була і не буде!»

І хоча в Україні досі лютує війна, фермери з Херсонщини вже думають про майбутнє своїх господарств. Сергій і Тетяна наступного року планують збільшити площу свого баштану, щоб забезпечити українців знаменитими херсонськими кавунами. Подружжя Варцабюків з нетерпінням чекають приплоду у стаді та отарі. Ці люди розуміють, що це саме «майбутнє» буде далеко не таким «світлим», як їм би хотілось, а наступні сезони можуть бути ще складнішими за цей. Та для них головне – займатись своєю улюбленою справою та жити на своїй землі, покинути яку їх не змусили ні російські автомати, ні аномальна спека.